Міні супер екстрім - на Парашку 28 Січня!!!

Нас було трьох...
Напередедні в неділю (26 січня) на суперовій укр-рок-андерграунд вечірці в Ляльці прозвучала ця дивна фраза: "А може сходим на Парашку?..". Після чого одні на нас подивились, як на "довбаних" екстремалів, а інші як на тих, хто не знає, про що говорить.
Та все-таки я, мій брат Маркіян, та його однокурсник Підгурський Назар о 7:10 28 січня сіли на поїзд напрямком Львів-Сколе...
...і почалм згадувати, що вчора говорили в новинах про погоду: місцева хмарність з проясненнями, можливі опади снігу і якась велика різниця тисків, що забезпечить, як казали поляки, головну біль.
Так от пів десятої ранку почалося сходження за стандартним маршрутом - Сколе - камінь початку відліку часу (точно не знаю який, бо їх там багато) - полянка - хребет - Зелена - Кобила - Парашка - і так само назад в цей же день. Та не сталося, як гадалося...
Спершу по протоптаній стежчі йшлось непогано. Перший підйом не був особливо виснажливим через відсутність багажу. Проте, коли наладилась вже була дихалка, довелось повністю міняти темп - протоптана стежка змінилясь на інтуїтивний напрямок по якому ми почали "гребти" майже по коліна в снігу. Та сніг це був не простий (і навіть не золотий ), а після відтепелі і морозу - тому був покритий ледяною кіркою, яку за кожним кроком доводилось проламувати і запихати ногу, а з наступним кроком - видьоргувати її звідти. Повірте, це не прогулянка по осінньому парку...
Так ми добралися до галявини, де випили чайочку з ромом, та й пішли далі, бо сидіти - холодно, при чому настільки, що краще йти висолопивши язика, ніж сисдіти.
Але язики ми ще не повивсолоплювали, а йшли далі і далі, ще далі... далі (за інтуїтивним напрямком, що коректувався маркіровкою на деревах ) і виходимо на хребет...
Тільки-но вийшли, зразу вернулись кілька кроків назад свідомо, чи несвідомо, але вітер був такий, що тільки кілька кроків назад дозволили заковтнути нам повітря для наступного подиху.
Ось був наш головний суперник - вітер. Як пішли ми по хребту, то сніг був суттєво мілкіший, але слизький і підступний - бо заметений отим клятим вітром. Зверху він був рівним, а піднизом можна було провалитися майже по-пояс, при тому вважати, щоб не покалічитись об гострі краї льоду, що повиточував горизонтальними бурульками цей же ж вітер.
Видимість обмежена, метрів 10 - 20 - вітер мів сніг. Не дуже густий, але достатньо. Коли ми йшли туди, то пів шапки, пів бородатого покриву мого лиця та й шалик з одної сторони були наніц заметені снігом. А коли повертались назад - то відповідно з симетрично протилежної (чи то відносно моєї осі, чи то хребта) сторони.
В поривах вітер був таким сильним, що не можна було ступити ні кроку, а мій брат (він не важковаговик) міг лягати на вітер, напевно, десь під 45 градусів.
Так от, в таких умовах ми вирішили, що треба щось з"їсти. За метрів 10 від гребеня хребта з тої сторони, яку сам хребет захищав від вітру, ми запримітили кілька ялинок. Взагалі, ялинки там були просто супер, я ше таких ніколи не бачив. Вони повністю по поверхні покриті снігом, буквально, як периною, тільки сніг обвітрений, задубенілий, як панцир (це реально - без будь-яких літературних перебільшень). І цей панцир має льодяну кірку, яка під впливом постійного вітру перетворилась у сукупність вище згадуваних горизонтальних міні-бурульок... На таку ялинку можна опертись, як на стіну...
Видовище - супер!!!
Ага - про їду. От, підійшли ми до такої ялинки, пробили її покрив і залізли під розлогі нижні гілки.Чайочок з ромом остання порція... (дураки - мало взяли) і морожені канапки, що ледве розпакувались не менш мороженими руками
Пішли далі....
Надибали стовп невеликий - визначили, що це, мабуть, Зелена (яка на той час була зовсім білою, або чорно-білою).
Пішли далі....
Ой! Забув сказати, шо ми вже ледво йдем. Втомлені, змерзлі, від такого пересування по снігу починають сисльно боліти якісь специфічні м"язи ніг.
Але йдем далі....
Ногам помагєм руками.
Далі...
Думаєм, що Парашка вже десь от-от, за хвилин 10-15 почнеться останній підйом, бо часу нема. Так. Знов забув сказати про час. Це таке одне принципове поняття, коли ти йдеш в похід, особливо на один день, то треба вертатись. І вертатись, коли ще ясно. Тому ми визначили, що де б ми не були, а о пів до третьої в обід нам треба вертатись.
Ми йшли далі, зробили останній ривок під досить круту гірку, вийшли на вершину, і... зрозуміли, що ми на Кобилі і до Парашки йти приблизно кілометер в "не найкращих" умовах, ще й на остачі сил... а основне час - майже третя година. Спуститись треба до пів шостої.
Жаль.
Але повернулись і пішли назад.
Але не дуже жаль, бо в гарний похід сходили, екстріму наїлись, себе перебороли, та й вершину (ну і шо, шо не остовну) взяли, на всякі красоти та пейзажі подивилися!
Дорога назад - нічо особливого, але зовсім це не значить, що вона легша. По-пеше сил нема. По-друге коли йдеш по такому снігу вниз, то падати вниз ще легше. По-третє - нам таки довелось майже годину по повністю темному лісі йти - одне слово - страшно.
Як приїхали до Львова, в трамвай не могли зайти - нога до рівня сходинки не піднімається... але на душі - одна приємність!!!
До дому попали десь о 23:15 - і зразу спати, бо завтра (29 січня) знов на той самий поїзд 7:10 - на лижі - на Грабовець.

Кецо!
Як казав класик: борітесь, поборете!
Або є ще такий вислів - головне не результат, а участь! Обов'язково ділися своїми враженнями. Твої спогади, про замеррзлі чоботи у спальнику це супер
На наступний рік Парашка обов'язково буде взята і покорена

По-перше, чому приїжджати маршруткою за 7 грн аж в 11:30, коли можна спокійно мукачівським поїздом і в 9 ранку уже в Сколє. Вперед, в дорогу....
По-друге, як то ніхто не розуміє. Ще й як розуміє... Ми на цих вихідних йдемо на Мармароси. Отам будуть віли!!! Лавинна небезпека, снігові карнізи... На Піп-Іван мармароський збираємось, якщо з погодою підканає, то може і далі підемо!!!
А на рахунок казки про 12 місяців, то я скажу, що в такому випадку краще їхати на Парашку десь наприкінці квітня. Внизу усе цвіте, а на хребті сніг і вітер....