Форум Рідного Міста

Віршик-2

Наталка - 19-7-2003 у 01:44

Вітаю всіх Форумівців! Щось мені не спиться, і вирішила я ще трохи нахабності позичити - поділитися з вами, любі мої, ще одним власноруч (власноголово? власнорозумово? :D ) складеним віршиком. І, звісно, роблю це з користі - каюсь :saint: - бо хочу почути ваші думки. Зауважую, хвалити не обов’язково. :) Критика вітається.

Ці смерекові сутінки очей
Мене сповили, як малу дитину,
Крізь сито днів життя моє тече,
І для ножа я підставляю спину.

Не груди, ні - не сила леза блиск
Мені в очницях смерті споглядати...
Кого тепер благати "Повернись"?
Куди іти? І де шукать розради?

Я б'юсь в тенетах голосу твого,
Твої обійми - ріки прохолодні,
Нестямний жаль, забарвлений в любов,
Мене цілує покликом безодні.

Вже не болить. Вже навіть не пече,
Я до туги, як до сестри, звикаю,
Та смерекові сутінки очей
Мені і сонце ясне заступають...

Наталка Очкур

fish - 19-7-2003 у 09:14

мені більше сподобалися ті, що писалися на забавці. Вони більш нетривіальні і образи цікавіші. Мені сподобалося і запам"яталося, наприклад, сполучення "проекція двобою".

Олексій Мачехін - 19-7-2003 у 09:47

Використаю цю тему для от якого повідомлення (бо ж все одно ті, що грають в "інтелектуальну забавку" цю тему прочитають ;))

Вчора ввечері показав дружині забавку. На той час останній вірш був дописаний о 18-30 18-7-2003

Я передбачливо відкрив вікно таким чином, аби ніки дописувачів були поза екраном та змусив її помічати вірші, що їй сподобаються.

Отже те, що вийшло напишу сюди:
12-25 Наталка "За вікнами - дощ. А на серці пустеля..."
12-58 NetGuy "Купаючись у сонячнім промінні..."
13-21 Olexiy "Йдемо від хати і до хати..."
13-47 fish "я хочу бачити більше й глибше..."
18-34 Наталка "Окуляри рожеві на носі..."
19-49 Наталка "Милується пил у свічаді собою..."
9-15 rost "Патрітична пісня"
11-31 Olexiy "Похмуре небо, вітер, дика злива... "
Останній визнано кращім (ну не дарма ж вона моя дружина!)
Кілька віршів було визнано "дуже прикольними", проте чомусь не позначено.

І головне зауваження пролунало - "Вам в цій темі бракує рими..."

Лідером хіт-параду виявилася Наталка із 3-ма віршами (на той момент написала 5)

І хоч призів нікому не вручатимуть (окрім, звісно, мене), все одно вітаю учасників змагань, так тримати!

Від себе ще додам що дуже сподобався мені вірш
Чарівник з міста Гамельн "Стану водою срібною..."

Круціфукс. - 19-7-2003 у 21:02

І знову класний вірш! Не буде критики. O)

Щоправда, такий моторошний, якщо вчитатись...

Наталка - 19-7-2003 у 22:50

"Щоправда, такий моторошний, якщо вчитатись..."

Так, трохи є. :) Але то така любов у мене... У мене вічно все, не як у людей! :D

2 Олексія: дуже дякую і вітання дружині! :)

2 fish: приємно, що образи в моїх віршах здаються комусь оригінальними. Бо мені самій вони - і образи і вірші - чомусь видаються такими банальними. Це не кокетство, я просто свого часу стільки "вигребла" компліманів :) від розумних людей, що почала боятися показувати свої твори ще комусь. Тому, наразі, ще один мій вірш в цю тему - і закругляюсь :D

Божественні і божевільні сни
Мені аж досі не дають спокою...
Вони рясні, мов ранки весняні,
Прикрашені іскристою росою.

Щемливі, мов прощальний крик лелек,
Тендітні, як метелики рожеві,
І свіжі, наче дихання смерек,
Як оксамит чар-квітів яблуневих...

Твій голос, чистий, мов гірський кришталь
Ті сни по вінця сповнює жагою...
Спитай мене про ту любов, спитай,
Спитай про сни, де я завжди з тобою.

Вони одвічно терпкі та сумні,
Неначе грона вистиглих печалей...
Навіщо ти з'являєшся у них,
Непрошений, коханий яничаре?

Зникають у блакитній далині
Нічних видінь розтерзані хмарини...
Божественні і божевільні сни -
Живу не в них, але жива лиш ними.

Ще раз дякую всім за увагу -
Наталка Очкур.

Олексій Мачехін - 20-7-2003 у 19:33

Тю, нашо тут критика? Сиди й отримуй задоволення...

rost - 20-7-2003 у 20:49

Я, на жаль, не можу сказати, що розуміюся в поезії. Але , як для мене, Наталчині вірші просто чудові.
Я сподіваюся, що ніхто не образиться, але я з усіх форумських "поезій", до власне поезії можу віднести Наталчині вірші.
Плюс, поділяю думку дружини Олексія стосовно Olexiy-"Похмуре небо, вітер, дика злива... ".

Наталка - 20-7-2003 у 22:33

Ну, тримайтеся, любі мої - самі заохотили! Тепер мене і танки не зупинять, хіба що адмін. :D Викладаю один зі своїх фаворитів. Я написала (ні, не так - придумала його) під час цьогорічного концерту "Крути: Концерт для янголів". Сиділи ми з подругою удвох в одному кріслі, але незручність я відчула, лише коли скінчився концерт.

ПАМ’ЯТІ ГЕРОЇВ КРУТ

Ми то кладемо голови на плаху,
То рабськи їх схиляєм до землі...
Кого боїмось? "Москаля чи ляха"?
Самі собі ми "ляхи" й "москалі"!

Байдужість, мов іржа, роз’їла душі,
Нам все одно. Хоч не рости трава.
Ніщо тупий цей спокій не порушить.
Ніщо. А може... пам’ять? Чи слова?

Згадаємо, як йшло на смерть юнацтво,
Як рясно закривавилась земля...
А їм було, в середньому, сімнадцять,
Та що казати? Жменька немовлят.

В них не було не вишколу, ні сили,
А супротивник – військо сатани...
Вже мертвих, їх багнетами сліпили,
Щоб в небо не дивилися вони.

Зірками тихо плакала безодня,
І білим снігом падала жура,
Диявол йшов; ну, а мені сьогодні
Сказали, що забути їх пора.

Пора, мовляв, не плакати, а жити.
Та пам’ять озивається з імли:
Під Крутами Твої, Вкраїно, діти
Тобі й собі безсмертя здобули.

В століттях їхня слава не зів’яне,
То честь Твоя! То все – Твої сини!
Нехай довічно янголи-крутяни,
Стоять на варті волі та весни.

Деякі слова мусила взяти в лапки, аби програма не порізала. Шановний адміне, то не є образа національної гідності інших народів - поставтеся з розумінням! :saint:

Юрій Сєров - 21-7-2003 у 05:24

Вірш суперовий! З мого боку - повне розуміння.

Наталка - 23-7-2003 у 23:00

Ой, дякую за розуміння! :) Тоді - бо не знаю, як скоро знову потраплю на Форум - ще один, чесно-чесно останній (на цей тиждень, не рахуючи інтелектуальних забавок :D). Цей - мій безперечний фаворит, бо присвячений чоловіку, який для мене, як казали бабуся, дорожчий за спасіння власної душі :)

В твоїх очах ті потойбічні сни,
Спливають знову сяйвом мерехтливим,
Вони сумні і сповнені весни,
Затінені густим війчатим дивом.

В твоїх вустах слова, неначе мед,
Вони гірчать, та солодко їх пити,
І щось співає вітру очерет,
Так, як співало влітку стигле жито.

А пальці рук - мов пестощі живі,
Цілую їх причастя таємниче,
Я заблукала знов у сон-траві,
Я в ній живу, бо ти мене не кличеш.

Кажу собі: іди і не гріши,
Та болем цим напоєна до краю,
Всі спалахи самотньої душі
Я в небесах очей твоїх шукаю.

Ну ось... :)

fish - 24-7-2003 у 07:42

можна і я шось нормальне кину? А то й судитимуть про мої здібності за Забавкою, ніхарашо.

Несуть тебе розпечені дроти
І виплюнуть із зойком телефону.
То ти. Вона питатиме: То ти?
То ти? - тебе питатиме. Півтону
Тебе півноти тебе у пляшках
Тебе розлитo тебе по півноти
Ти за лаштунками у залишках
Із залоз вичавленої підлоти.
Ти - індикатор пострілу в мішень.
Ти свідок смерти кожної мішені.
Удосвіта оплакувати день,
Увечері сміятись на арені
І коси пам"ятать. Вони були
Гарячі і розплетені на дотик.
Та ба! Це вже було. Це так, коли
Розпечений в мішень влучає дротик.

Круціфукс. - 24-7-2003 у 09:29

Totally thumbs up! Вищий пілотаж.

fish - 24-7-2003 у 10:01

ну от, реабілітувалася.
Взагалі, з цього форуму я була подивована, що практично усі, хто брав участь у забавці, витримували як мінімум пристойний рівень. Це не реверанси (коли я хочу похвалити, обмежуюся тим, що згадую вдалий образ чи думку - не більше), мені просто цікаво, чому так. Зазвичай відсоток банальних і відверто слабеньких любовєй-марковєй буває значно більший, (навела б підтверджуючий прикдлад, та ліньки адреси шукати).
А от вам іще питання: яким чином людина оцінює власний рівень? Наскільки ви схильні мандражити, читаючи чужі тексти?

Круціфукс. - 24-7-2003 у 10:47

Ага. Погоджуюсь щодо загального рівня. Мені після кожного другого-третього вірша в "забавці" одразу хочеться встати і зааплодувати: "Еврика!!". В таких умовах рівень дійсно вражає. Не хвалив всі вірші, що заслуговують на це - не хотів створювати шум.

Коли я брав участь у подібній забавці на англомовному форумі рік тому, найбільше, що можна було сподіватись там побачити - це моментально цікаву послідовність образів або цікаво відформатовані рядки. Наші ж форумці вже серйозно працюють над формою, ритмом, звучанням - правда не всі і не завжди, але працюють. Не зупиняються на простій розповіді в римах. Це тішить.

Щодо оцінки власного рівня... особисто я не можу сказати, що ясно бачу всі свої недоліки, але деякі точно бачу. Над ними і намагаюсь працювати. Тому відсутність критики не є для мене страшною проблемою - сам перед собою відповідаю. Хоча, звичайно, трохи критики не завадило би.

fish - 24-7-2003 у 11:05

Ні, сюжетні вірші - це непогано, проста розповідь - то теж може бути цікаво. Мене набагато частіше у віршах "молодих" засмучує зайва пафосність, особливо коли з цією пафосністю підносяться прописні істини. або замусолені щоденним вжитком погляди-стереотипи. починаючи від незабутньої маминої хати і закінчуючи тим, що життя жорстоке до "хароших".

Наталка - 24-7-2003 у 20:43

"Мене набагато частіше у віршах "молодих" засмучує зайва пафосність, особливо коли з цією пафосністю підносяться прописні істини. або замусолені щоденним вжитком погляди-стереотипи. починаючи від незабутньої маминої хати і закінчуючи тим, що життя жорстоке до "хароших".

Ну, кожен проходить свій шлях. Пропускає через своє серце певні емоції, події, думки, почуття. І хоча я теж не надто вітаю замусолені прописні істини, але вимучену оригінальність - не від серця, а лиш тому, що за будь-яку ціну треба бути свіжим і оригінальним, я не люблю ще більше. Оригінальність не можна висмоктати з пальця, вона або є, або... не є. :D

rost - 24-7-2003 у 21:40

Я вже згадував десь, що себе особисто не відношу ні до знавців поезії ні, на жаль, навіть до її любителів. Тим більше до поетів, навіть в душі. Але зауважив таку цікаву річ.
Я особисто ніколи не писав віршів, по вищенаведених причинах.
Навіть, якби написав, нікому би не показав, по вищенаведених причинах.
Перший в житті віршик написав і показав саме в забавці, і то тільки завдяки певній анонімності форуму.
Conclusion: Хтось, хто в душі поет, може дійсно дістати boost* на такому форумі як наш. По причинах:
1. Українська мова форуму.
2. Інтелектуальний рівень учасників
3. Доброзичлива атмосфера.
4. Анонімність.
І хто знає, чи не побачимо ми тут колись "спалах супернової" в силу 1,2,3,4.

*напевне розгін, підсилення.

Наталка - 24-7-2003 у 21:43

Згодна з rost’ом на всі 100%.

Чарівник з міста Гамельн - 25-7-2003 у 15:23

Мені здається, все логічно: там - лише "забавка", а тут - справді поезія.



Novy Svet

Круціфукс. - 25-7-2003 у 15:54

Ммгмз. Там також справді поезії достатньо!

Наталка - 4-8-2003 у 21:52

Сьогодні у мене саме такий настрій, про який я писала в темі "Перлини української любовної лірики". Вечір - тобто вже ніч, в моїй руці келих кагору, дощ за вікнами, і дощ на щоках. Солоний. Сьогодні моїй бабусі виповнилося б дев’яносто три роки.
Вона відійшла у вічність два роки тому і я лишилась сиротою. Не вірте тим, хто каже, ніби час лікує. Мені він ніц не допомагає. Вже тисячу і один рік я намагаюсь забути одну людину - виходить, як в п’яного балет, і вже два роки я звикаю до думки, що бабусі більше немає. Не звикається.
Мені всі - всі до одного - кажуть "Що ж ти хочеш, вона прожила таке довге життя!". Їхня правда. Революція, колективізація, розкуркулення, два Голодомори, війна - все це вона пройшла. Чи була вона щасливою? Вона сказала би "так". І неодмінно додала б, провівши загрубілою від тяжкої праці долонею по моїй щоці "Адже в мене є ти!". А в мене є вона. Є досі. І буде, доки я жива. В моїх спогадах. У тому, як сліпо, зворушливо і беззастережно вона вірила в мене. Не те що мої батьки, котрі не з’явились навіть на моє нагородження, а мама сказала "Дурницями займаєшся. Працюй". Втім, бабуся і була моєю мамою насправді. Забрала мене до себе, коли мені було три місяці, і виносила на руках. Молилася, коли я хворіла, і навчила мене молитов. Проводжала мене в школу і заплітала кольорові стрічки мені в коси. Я вже давно не дитина, я доросла жінка, але чому, чому мені знову хочеться туди, де я була маленькою? Туди, де поруч була вона. Цей вірш - він дуже простий - я придумала прямо на цвинтарі, за десять хвилин - це було на роковини її смерти, і прочитала прямо там. Мама і брат плакали. Зараз у мене теж сльози на очах. Хочу, щоб і ви прочитали його. Дякую.

СВІТЛІЙ ПАМ’ЯТІ БАБУСІ, НА РОКОВИНИ

Нехай болить душа моя за Вами,
Бо тільки так я знаю, що жива...
Нехай мій біль не виказать словами,
Та я жива, бо мертві всі слова.

Багато так хотілося сказати –
Не встигла, не зуміла, не змогла...
І обриси забіленої хати
Безжальна пам'ять спалює дотла.

Старий ставок, порослий очеретом,
З якого я тягала карасів,
Ваш тихий сміх... і те "онучко, де ти?"
До мене знов приходять уві сні.

Нема ставка. Вже осідає хата,
Ніхто її не білить навесні,
Лиш яблуньки, немов сумні солдати,
Вас виглядають вічно з далини.

Та більше Ви не прийдете. Ніколи.
Над Вами тільки грубий шар землі,
І гострять об небесне синє коло
Щемливий крик бурлаки-журавлі.

І, мов іржею, роз’їдає груди
Пекучий біль, і серце відійма...
Ніхто мене любити ТАК не буде
Немає Вас – любові теж нема.

Нема, нема... і не знайти розради
Без Вас не стало неба і землі...
А обриси забіленої хати
Ось-ось розтануть зовсім ув імлі.

10 вересня 2002 року

Наталя Очкур

Наталка - 7-8-2003 у 15:03

Ще один віршик - просто так, під настрій :)

Я так не хочу, щоб минало літо...
Я так не хочу... а воно вже йде...
І усмішка, немов зів’ялі квіти
Лягла йому на личенько бліде.

Я так втомилась жити в порожнечі,
Де замість слів – остуда та вітри,
Я в колі тім, де неможливість втечі
Сама унеможливлює розрив.

Старий мій сон, добряче глумом битий,
Лоскоче груди м’ятними крильми...
Я так не хочу, щоб минало літо...
Воно вже йде. А я боюсь зими.

Наталка - 7-8-2003 у 21:06

Так кумедно... прочитала останній віршик по телефону мамі, а вона давай мене втішати і розповідати про всі принади осені - з фруктово-овочевим розмаїттям, і зими - з ялинкою та шоколадними цукерками, санчатами та Різдвом. Я кажу "Мамо, та я ж не проте". А вона питає "А про що ж тоді?" :) Бігме, наче знову дитиною стала - аж приємно! Цукерки шоколадні... кавуни, виноград... :D

Nazar - 8-8-2003 у 22:36

Солодко Вам напевно так асоціювати...
До наступних рядків попрошу віднестись без сарказму та моркви, бо погодні умови мене наштовхують на наступне:

Богема спить...
Бо їй було самотньо,
Заплющувались очі тягарем.
Лунав лиш джаз
Так вільно, безтурботно.
Відблискує бруківка ліхтарем...
Лиш ти один
Танцюєш серед міста,
Вмиваєш кам"яниці вікові,
Імпровізуєш якусь дивну пісню,
підігруєш краплинками мені.
І музика твоя
Мені знайома
Хіба ти падаєш? Та ні - літаєш ти!
Під твою музику зникає сум і втома,
Шляхетний дощ - вмивай, співай, лети!

Олексій Мачехін - 8-8-2003 у 22:49

Вражений.

Nazar - 8-8-2003 у 22:54

Якщо то про мене, то дякую Тобі!

Наталка - 8-8-2003 у 23:02

Я також вражена, Назаре. То є просто чарівно.

Наталка - 8-8-2003 у 23:40

Гаряча пристрасть замість крові
У жилах нині струменить...
То пута – вогняні й шовкові
Зв’язали нас на грішну мить.

Імення цьому... безрозсудство?
Жага? Чи прагнення тепла?
Слова сполохані несуться
Немов струнка сторожка лань...

Живе для мене лиш “сьогодні”
А “вчора”, “завтра” – то дарма...
І погляд твій – така безодня,
Мені аж віддих перейма...

Наталка - 11-8-2003 у 22:04

Сьогодні у моєму місті холодно і волого. Дощ - такий остудний, як збайдужілий коханець - періщить цілісінький день, на повну силу, і йому не видно кінця-краю. Розгублені перехожі, зіщулившись, ховаються під парасольками, і все одно вмить стають мокрими і злими. А в мене настрій якийсь дивний. Я теж застигла, але йду містом під своєю парасолею, усміхаючись, і перехожі дивляться на мене, як на дивачку. А, може, я дивачка і є? Бо інакше чому мені добре в цих денних сутінках? Мабуть, тому, що я цілий день насолоджуюсь чарівним голосом однієї талановитої львів’янки, все слухаю, і слухаю... Серце переповнюється дзвінкою чистотою кришталевого голосу, і пісня "Знову ти", яка так дивно перегукується з тим, що я відчуваю зараз, лунає в душі, навіть коли на компі директор включив... краще не буду казати, що. Цей вірш, що народився під шелест дощу, клацання клавіш на калькуляторі, і ту пісню, я хочу присвятити Соломії Чубай. Спасибі тобі і тим, хто разом з тобою творить це велике диво - МУЗИКУ. :saint:

Зненацька так дихнув на хмари холод
І хмари плачуть справжніми слізьми...
Співає дощ, а листя мокрим хором
За ним шепоче вкрадливо "Візьми".

Візьми той дощ - він проситься в долоні,
Цілують пальці крапельки хльосткі...
Хай він сумний, мов перша мить безсоння,
А ти - на тому березі ріки...

І тане міст, бо він чомусь цукровий,
А я - смішна. Я знаю, що смішна,
Скінчилась перемогою любові
Війна - моя із нею - затяжна.

Брехня, що є в любові полонені -
Немає їх! Вона їх не бере...
А дощ все йде. І струмені шалені
Лоскочуть ліс зіщулених дерев.

Наталка Очкур.

Наталка - 5-9-2003 у 23:55

Щось мені знову трохи сумно. Сумно, бо згадую тебе - де ти зараз, далеко? Так далеко від мене... І цей вірш, ще один, до тієї збірки, яка називається коротко "Тобі", і яка навряд чи буде видана, хіба він досконалий? Оригінальний? Навряд чи... Просто щирий. Моя любов не досконала, але - яка є...

Давно вже всі порушено питання,
А “так” чи “ні” замерзли серед зим,
І все, що є – то біль мого бажання...
Не будь чужим. Або лишись чужим.

Лишись чужим, щоб я тебе не чула,
Щоб не торкалась, плачучи, руки,
Щоб я в очах похмурих не тонула,
Щоб я – тебе – забула. На віки.

Щоб в снах тривожних не шукала тіла
Пустельна спека вуст прохальних тих,
Щоб я в твоїх обіймах не горіла,
Лишись чужим. Пусти мене, пусти!

Дозволь мені самій свій шлях обрати!
Та сніг шепоче звабно ув імлі:
“Ніхто не вміє міцно так тримати,
Як той, хто не тримає взагалі!”.

Наталка Очкур

Anatoly - 8-9-2003 у 18:33

Я польщон

Наталка - 8-9-2003 у 18:41

Цитата:
Першим відправив користувач Anatoly
Я польщон


Так? Це сприймати, як "добре"? :)

Anatoly - 8-9-2003 у 18:58

Тут навіть "добре" не те слово. Для мене на першому місті завжди стоїть живе слово, знаєте я не памятаю хто сказав але здається митрополит Сурожський Антоній на рахунок проповіді що коли те про що ти говориш не пройняло тебе самого до мозгу костей то і не надійся що воно навіть трохи зачепить людське серце. Тут власне розмова про живе слово, слово з самої глибини душі чи це слово болю чи радості воно здатне пройняти іншу людину.
Звичайно за Вашим віршом стоїть багато страждань і душевних мук, тому робити оцінку його добрий він чи поганий навіть питання не стоїть. Тим більше що я в теорії поезії такий самий як і в конній авіації. Я побачив десь частинку Вас в ньому побачив живу людину ну от тому і написав итакий "компліма", всі люди цінні і унікальні, і такої поезії не напише більше ніхто в світі
Та й - поезія нехтує конкурсом.

Наталка - 8-9-2003 у 23:19

2 Anatoly: Дякую дуже. В мене аж сльози на очі навернулися. Здається, не дарма я папір переводжу. :rolleyes:

Наталка - 9-9-2003 у 13:43

Я ще жива. А біль стає нестерпним.
О, Господи, жорстокий Боже мій!
Зроби мені сталевими всі нерви,
Або позбав від нерозумних мрій!

Ці мрії - недолугі, безнадійні,
Барвисті, наче пір'я павича...
Коли в собі їх розчиняє дійсність,
О, як вони слізливо скавучать!

Та я за них не можу заступитись,
Бо хто віджив, той гине - це закон!
Я бачу вже, як проступає ситість
На ликах розцяцькованих ікон.

І я його кохаю - кожним нервом,
Так само, як мене не любить він...
Я ще жива, а біль стає нестерпним,
Та навіть біль у цьому світі - тлін...

Наталка Очкур.

Наталка - 6-10-2003 у 21:55

І ще один віршик. Навіяний похмурими осінніми снами.

І знов ці сни обманюють мене,
В їх глибині мені бракує ночі...
Пекельний жар, що сльози розжене,
Жахливих страт видіння напророчить.

Де спритний кат в багрянім ковпаку
Чомусь до блазня зовсім не подібний...
Його сокира перетне ріку,
І нас остудним вироком розділить.

А потім він майстерно розпече
Тавро “чужа”, і прикладе наосліп.
І в прорізях для звужених очей
Побачу я очниць порожніх осінь.

Наталка Очкур

Олексій Мачехін - 6-10-2003 у 22:52

Супер. Справді дуже добре. Погода і справді просто таки вимагає чаю, меду і викладених на аркуш паперу почуттів.

Олексій Мачехін ;)

Наталка - 16-10-2003 у 20:59

Перед власне віршиком - маленька передмова.
Я почула назву - тільки назву, не саму пісню - "Поворожи собі на каві". Цей рядок трохи збурив мене, і... ось результат. Не знаю, чи можна се вважати плагіатом, але... хіба що малесеньким? :rolleyes: :saint:

Поворожи мені на каві –
Щоб ти торкнувся рук моїх,
Загусне темрява ласкава
У передбаченні доріг.

Поворожи мені на каві,
Та перше сам її звари –
Прибились зорі кучеряві
До наших теплих вечорів.

Гірчать між вуст розтерті трави,
В твоїх очах – осінній дощ...
Поворожи мені на каві,
І щось містичне напророч.

Стікає ароматна лава
По білих стінках – до небес...
Поворожи мені на каві,
Скажи, що я люблю тебе...

Олексій Мачехін - 16-10-2003 у 22:45

Як завжди, неперевершено. Дякую за кавовий настрій цього вечора.
Тільки мені чомусь видається останній знак оклику зайвим. Мабуть, не для мого настрою.

ЗОРЯНА - 17-10-2003 у 09:33

Дуже гарно...

Наталка - 17-10-2003 у 09:42

Дякую за теплі слова! :)
Олесю, спеціально для тебе міняю останній знак оклику на три крапки :) Хочеться, щоб твій (та й мій) кавовий настрій тривав якнайдовше! :)

Nazar - 17-10-2003 у 09:53

Ой, то так доречно до філіжанки кави, що в мене перед носом! Наталю, то добре!

Наталка - 17-10-2003 у 21:48

Ще раз спасибі вам, мої любі, за підтримку! Я її дуже відчуваю, чесно! :) Останнім часом я ніби збожеволіла - вірші з мене сиплються, як мак з решета ;) Щось мене крутить - мабуть, десь в глибині душі страшенно противлюсь зимі :) Втім, головне, щоб у душі не було зими, чи не так?
Подумалось щойно: цю тему я назвала "Віршик-2". Варто було б переіменувати "Два віршика-2", "Три віршика-3", і так далі :)
Не втомлююсь дякувати за те, що ви є! :)

Наталка - 17-10-2003 у 22:57

Тобі...

Скажи мені, якщо ти чарівник,
Чому ти став моїм розчаруванням?
В твоїх очах ілюзія весни,
Палка вимога данини та дані.

Причарував – хоча не знав про це,
Мої бажання кригою взялися,
Сніг догорів, і звузилось кільце,
Я – бранка мрій, що так і не збулися.

Заручниця пустих стражденних снів,
Що ти мені навіяв того літа...
Та осінь йде, і холодно мені
Від марних спроб ізнов тебе зігріти.

Відлуння тиші п’ю з холодних вуст,
Сміюсь – а серце болем заливає,
Я не тебе – я вже себе боюсь,
І ще – того, що я тебе кохаю.

Nazar - 20-10-2003 у 08:53

Суперово!
З нетерпінням чекатиму коментаря Чарівника:D
Але то вже певно після зустрічі з Фіш.

Наталка - 20-10-2003 у 10:23

Цитата:
Першим відправив користувач Nazar
Суперово!
З нетерпінням чекатиму коментаря Чарівника:D
Але то вже певно після зустрічі з Фіш.


Найцікавіше, що я вже цей віршик написала, чоловікові показала, на Форумі розмістила, і тільки після всього того згадала, що у нас є свій Чарівник! :D

з натяком... :)

Volodymyr - 20-10-2003 у 15:36

Валентин Лученко

Справді, дуже талановиті тексти. Я дуже радий, що ресурс продовжує приваблювати талановитих авторів.
З повагою,

Святослав Синявський

Просто, гарно, щиро...
Добре, що є такі тексти,
добре, що є такі Автори...

анонім

як шкода, що наш світ не схожий на світ ваших поезій...
хай з вашою допомогою він стане добрішим та щирішим..

Чарівник з міста Гамельн - 20-10-2003 у 15:39

> З нетерпінням чекатиму коментаря Чарівника

Якби я ще знав, що мені написати :-)


Everywhere and nowhere...

Наталка - 22-10-2003 у 22:01

Вітаю, мої хороші!
Даруйте, прошу дуже, але щось в мене настрій, як казали бабуся, ні к чорту не годний :( І вірші виходять теж... гм... сумні. Філософські, мабуть...

А ти казав “любитиму завжди”,
І ще казав, що навіть зорі з неба...
Але не в храм ведуть твої сліди -
То, мабуть, піст. І загубився требник.

А ти казав “тебе я захищу” –
І я тобі повірила. Так просто...
А ти віддав солоному дощу
Все те, що я для нас горнула в осінь.

Все те, що гучно кликала гроза,
Про що співали нам струмки та ріки,
А ти казав... Навіщо ти казав
Мені про те навіяне “навіки”?

Його нема! “Навіки” – то мара!
Облуди чин, міраж, порожні мрії!
І мерзну я на всіх восьми вітрах,
Бо вже тебе впізнати не зумію.

Я розучилась вірити в дива...
Моя любов – хіба була не диво?
А ти казав... Та то лише слова,
Вони самі слова і породили!

Олексій Мачехін - 22-10-2003 у 22:05

І знову Наталка вражає.
Дякую за настрій і добраніч.

Volodymyr - 23-10-2003 у 06:54

to наталка - знаєте, а вас таки варто видати, величезним таким накладом! серйозно!

дякую...

fish - 24-10-2003 у 18:29

відкопала стару-стару дурку.

епіграф: "просто я, чтоб поб6Іть с тобой превратилась сегодня в дождь" // юна поетеса

Я блукав собі ізвечора.
Гарно... вулиця, спокій, тиша.
А вона, щоб побути поряд,
обернулась дощем навіщось.

Я до хати рвонув чимшвидше,
Все одно, як та миша, змок.
А вона, щоб зі мною лишитися,
Перекинулась в носовичок.

Олексій Мачехін - 24-10-2003 у 19:02

Дуже приємний віршик :)

Trickster - 30-10-2003 у 03:00

Супер! Мабуть, це тепер мій улюблений сайт. І вірші такі... Навіть не знаю. Я в захваті від усіх!

Trickster - 30-10-2003 у 03:07

Безпорадо.

Ми незримі у просторі,
Ми у небі прозорі птахи,
Наша молодість тане
Шоколадом у роті дитини!
Звичний спосіб життя
Передчасно дається взнаки,
Під вагою повітря
Покірно згинаємо спини.

В кого ти перейняв
Забобони, гріхи і табу?
Що ти бачив насправді?
Було так, як мало так мало...
Твоя сила стікає
Канавою в море нудьги.
Всі, звичайно, так раді:
З тобою як з ними все стало.

Безпорадність буття
Передплачена, в скрині твоїй
Тільки ти, тільки спам,
І рахунки за декілька років.
Налаштуй свої крила,
Ти вмієш, та ти ж не такий!
Пам’ятаєш, літав?
Для розгону лиш декілька кроків...

Наталка - 30-10-2003 у 21:25

Так, талантів в Рідному Місті побільшало! :) Вірніше, вони завжди були, вони приходять, з’являються нові, розкриваються і квітнуть! Чудово!
2 Trickster: Ласкаво Просимо! :)

Trickster - 30-10-2003 у 23:54

Дякую, Наталко! На цьому сайті так багато твоїх віршів і так вони торкають, що я від них трохи п’яний. ;-) Тобі треба книжки видавати.

Trickster - 31-10-2003 у 00:11

Ще один вірш, колись написаний під впливом Володимира Цибулька:

* * *

Холодний вітер восени...
У сутінках пташиний зойк.
Чомусь незатишно мені.
На шиї шовковий шнурок.

Земля невпізнаних облич,
Молитва лагідної шльондри.
Земля класичних протиріч
Тремтить під мушлею ротонди.

Знайди мене серед світів,
не відставай, я майже поруч.
Там, на бекеті моїх снів
Горить багаття, так, праворуч.

Заходь, сідай, ковток вина
Тебе поверне у реальність!
Ти маєш випити до дна
Свою земну елементарність!

Розбий і викинь світ старий!
Життя як сон, любов як нежить...
Не вір, не бійся, не проси...
Тут все і так тобі належить!

Андрій Пелещишин - 31-10-2003 у 07:38

Цитата:
Першим відправив користувач Trickster
Дякую, Наталко! На цьому сайті так багато твоїх віршів і так вони торкають, що я від них трохи п’яний. ;-) Тобі треба книжки видавати.


А Наталя що робить? Ми ніяк не дочекаємося виходу в світ її книги.

Наталка - 31-10-2003 у 13:50

І я ніяк не дочекаюся! :) Судячи з того, що мені розповіли видавці, мабуть, аж в грудні буде... :) Але то - проза.

2 Trickster: Прекрасний вірш. Справді :saint:

fish - 31-10-2003 у 18:25

позавчора зовсім незнайома, і все ж таки дивовижна людина прислала мені книжечку своїх віршів - для літклубу нашого. Дуже гарненька і вірші з неї мені страх засмакували. От я й наведу вам кілька:

Я грів руки
У горнятку з кавою
Кава швидко
Охолоджувалася
І теплом огортала
Мої кістки.
Кава була з цукром.
Мені було солодко.


Росинка
упала з трави.
Розбилася,
Немов іграшковий
Глобус...
А потім
Я довго-довго
Шукав у траві дерева,
Складав у кошик.



Над моїм ліжком
Висить 24 годинники,
По одному годиннику
На кожну годину.
Це все,
Що залишилось від тебе.


Це Олексій Кошель, збірка "Капличка Для Янголів". Як вам?

Олексій Мачехін - 31-10-2003 у 18:35

От якщо зовсім чесно, а правду казати легко й приємно, як казав колись пан Га Ноцрі, то мені не дуже.
Безумовно цікаві і нестандартні ілюстрації... але не для мене.

Круціфукс. - 31-10-2003 у 19:11

А мені - доволі симпатичними здались.

dr.Trollin - 31-10-2003 у 22:17

Ото тітці моїй Зіні Козачук (мо кому з Львів'ян вона етику/естетику читала)
на день народження 70-тий подарували.

Позаяк їй (а, паче того- авторці тексту теж)
подобалися витяжки звідси -- то казав, що покладу.
Не професійні, але від сердця.


Все менше тих із ким зросла,
до кого бігалось, сміялось,
у кого аж спаде роса,
так солодко і міцно спалось...

Ти з того краю де сади
Зеленим вогнищем палали,
Ти з того краю, де батьки
Пісень найкращих нам співали.

Ти з тих країв, де джерело
Під сонцем билось-вирувало,
І на роки-роки воно
Для Тебе шлях дзвінкий проклало.

То ж залишайся все така,
Хай час Тебе лиш прикрашає,
Хай вища, Божая рука
Тебе в житті оберігає.

(с) Ніна Димбіцька

Наталка - 31-10-2003 у 22:20

Що таке професійність у віршах, Сергію? Не все, що йде від серця - поезія, але справжня поезія бере витоки тільки у серці, в душі...
Мені вірш сподобався.

Наталка - 6-11-2003 у 15:02

Мені тебе бракує. Щохвилини,
Тобі мене - ніколи. Ти чужий.
За шаром шар жалобної тканини
Лягав на дотик випадковий твій.

Серпанком ніч засмучувала очі,
А день – смітив - посіченим дощем…
Щомиті я тебе забути хочу,
Мені болить. Тобі це не пече.

Ти рана, що загоїться не скоро,
Ти – сміх, що втік від занімілих вуст,
Сто тисяч зим я вже тобою хвора
І – Боже мій! – одужати боюсь!

Боюсь я рівних поштовхів серцевих,
Своїх спокійних, не тремтливих рук…
Боюсь того, що раптом, як на сцені,
Впаде завіса, зіткана з розлук.

Я бачу шкло – за ним не бачу світу,
Я бачу сни, в яких кричить трава,
Любов моя, протертою крізь сито,
Так само залишається – жива…

Наталка - 14-11-2003 у 23:24

Банально? Так. Любов моя звичайна,
Вона для когось навіть запроста...
Твоє ім’я, немов святе причастя,
Беруть сухі, знекровлені вуста...

Банально все – безсонні ночі, зорі,
На честь твою я називаю їх –
І очі ці, пекельно бірюзові,
Лагуна в морі надвисоких лих.

Це вже було. І буде достобіса –
Повік банально крутиться Земля –
Зав’язка, кульмінація, завіса,
І ти – король у ролі короля.

Розквітлий день залишиться у квітні,
Впаде полуда з яблунь, мов роса,
А очі ці - пронизливо-блакитні,
І чисті. Як над раєм небеса.

Наталка - 17-11-2003 у 12:09

Осіння елегія

В запітнілому склі
ліхтарі надвечір’я тьмяніють,
Відбивається дзвін
у люстерці навколишніх вод,
І волають рядки
Про бадьору мою безнадію,
І сміється печаль
У намисті із програних нот.

А надія моя…
їй ніколи не стати твоєю,
Бо смішне янголя
розгубило прикмети біди,
Розіпнуться вітри,
і накличуть сріблясту лілею,
Мерехтливий пилок
упаде на осінні сади.

Ллється вечір, як дощ,
а зірки, мов маленькі солдати,
Виглядають серця,
і завмерли на варті небес
Я надію свою
з ароматом розтертої м’яти
Віддала би тобі,
Але ти маєш префікса “без”.

kallisto - 23-11-2003 у 21:06

Наталочко! Прочитала нарешті всі твої вірші до кінця і остаточно. ЦЕ ПРОСТО СУПЕР!!! Зроблю все, що в моїх силах, щоб світова громадськість довідалася про тебе.
А мій хлопець сказав, що хоча він не любить інтимну лірику, але ці вірші справили на нього враження і він сказав, що ці вірші гідні визнання світовою літературою.

Ingvar Olaffson - 8-12-2003 у 18:28

Цитата:
Першим відправив користувач Volodymyr
to наталка - знаєте, а вас таки варто видати, величезним таким накладом! серйозно!

дякую...


Володимире,
приєднуюся до слів захвату творчості Наталі, але видавти величезним накладом її вірші ще не час. Наразі немає читачів. 500 примірників - це все, що може за рік купити наш український читач. Гірко, але це так.
А вірші справді гарні. Я практично ніколи по-справжньому не любив любовної лірики, а зараз відкрив завдяки Наталі і ще кільком авторкам справжній континент гарної чуттєвої поезії. Наталю, на разі готуйте електронну збірку на Музах, а ми з друзями, що причетні до появи Порталу постараємося знайти спонсорські кошти на її видання. Одна вже збірка видана в Бібліотеці Порталу. ЇЇ авторка Святослава Лученко. Зараз готується чоловічий проект. Ваш мабуть буде наступним.
Для всіх, хто може зацікавитися сповіщаю адресу http://www.3muzy.com

Наталка - 8-12-2003 у 18:39

Інгваре, я щиро дякую Вам особисто, і Вашим друзям, за увагу до моєї творчості, за теплі слова, за Портал і просто за те, що Ви є. :) Надзвичайно тішуся, що мої вірші - мої почуття та відчуття - подобаються людям, це надихає. Спасибі! І - я, звісно, спробую підготувати збірку, як і обіцяла - десь після січня 2004 року. Тоді матиму трохи більше часу. :)
Дякую!!!!!

Про Банальність

Ingvar Olaffson - 8-12-2003 у 21:00

Як не банально те звучить, але ще раз хай скаже про банальне мій добрий приятель...
Тож прошу, Валентине.

ЦЕ НЕ БАНАЛЬНО...

Коли у місті тисячі каштанів
раптово вибухають літом
Це не банально...
Коли душа перестає боліти
і крига поміж рідних тане
Це не банально...
Коли скупії сльози чоловічі
не замикаєш більше в грудях
Це не банально...
Коли холодне глиняне погруддя
отримує чоло і вічі
Це не банально...


©2003 Автор: Валентин Лученко

Volodymyr - 8-12-2003 у 21:24

гарно...

Captivitas - 9-12-2003 у 12:18

З останніх писанин:

ти любиш засмучені очі готичних химер
ти любиш вслухатися у тропосферні хорали
ти входиш заручником трав до зеленої зали
де голос Її існував й нещодавно помер
це час відмовлятись від надто важких панихид
давно вже чекають на кроки волошкові сходи
завжди проводжають до брами дерева та води
того хто на мить примусив ридати Аїд

;)

Наталка - 9-12-2003 у 16:34

Які чудові вірші - "Це не банально" такий ніжний, і вірш Captivitas’а теж дуже сподобався. Не знаю назви, для себе назвала: "Ти любиш"... :)

Captivitas - 10-12-2003 у 13:32

Цитата:
Першим відправив користувач Наталка
Не знаю назви, для себе назвала: "Ти любиш"... :)


Я для себе назвав "Орфей".

Наталка - 19-12-2003 у 14:42

Сад жаги десь за обрієм виріс,
А в саду тім - химерні дерева;
Вони квітнуть яскравим полум'ям,
А плоди їхні – вишні вогнисті,
І коли ти збираєш врожай,
То маєш попечені руки.

Ліс кохання примарний і злий,
На галявинах – квіти духмяні,
В них пилок – пломенисті лелітки,
Пелюстки – наче блискавки спалах,
І якщо таку квітку зірвеш,
То вона обпече тобі серце.

Наталка - 21-12-2003 у 20:58

Випий тільки за мене,
Бо тепер я - твоя...
Вітер листя зелене
У долонях зім’яв.

Сонце піну багряну
Шиє ранком, мов шаль...
Пий за мене, коханий,
Сліз на дні не лишай.

Хай ця пристрасть вогненна
Ллється в чашу твою,
Випий тільки за мене,
Як за тебе я п’ю.

За вуста полинові,
За очей глибину,
За дарунок любові,
І за нашу весну.

Я - твоя полонена,
Ти - душа моїх мрій...
Випий тільки за мене,
А за іншу - не пий!

Наталка - 21-12-2003 у 20:59

Люблю. Любитиму завжди,
І я сама у це повірю.
Відлуння тихої води
Розчинить гомін на подвір’ї.

Воскресне хресний хід планет,
Парад небес – аж по десяте,
І ти кохатимеш мене,
Бо я навчу тебе кохати.

Я розповім тобі про вир –
Чи бачив ти, як того літа
Холодний блиск очей - рапір
Зрізав з душі моєї квіти?

Як падав дощ і прошивав,
Нитками срібними тумани,
І як вмивалася трава,
Зеленим полум’ям осанни.

Я розкажу тобі про дим,
Що палко очі виїдає...
Люблю. Бо в серці ти один,
А двох сердець ніхто не має!

Вибачте, що відразу два - мала трохи часу та натхнення! :saint:

Нормалайзер - 21-12-2003 у 21:24

Знаєш...
Колись наші діти
Творитимуть завтра
Як ми тільки хтіли...

Знаєш...
Тепер кожен сотий
Мислитель. Чи - рана,
Що сочиться болем...

Знаєш...
У привидів також
Бувають прозріння.
Від нерозуміння.

Знаєш...
Від голоду зводить
Не руки – а душу,
Хоч того – не бачать.

Знаєш...
Якби ми захтіли –
Могли би навчитись
Хоч трошка – любити

Знаєш...
Якщо б ми все знали –
То, певні, не дерло б
Судомно щось в горлі..

Volodymyr - 22-12-2003 у 07:48

пане Нормалайзер!
я у захваті! щиро :)

Volodymyr - 22-12-2003 у 08:02

не знаю чому, але згадалося...

заколесована та зачвертована,
вбита кістками в тіла труну.
спомином живиться, спомином кріпиться -
з пам'яті тягнучи болю струну.

заколискована та зачарована,
серцем у тіло прагне ввійти.
мрією живиться, мрією кріпиться -
в пам'ять вшиваючи образ весни.

збита із споминів, мріями зклеєна,
минуле, майбутнє - то її дні.
потягом крові, думки - набої,
сьогодні душа моя тоне в вині...

Наталка - 22-12-2003 у 18:15

Я буду марити тобою,
Я буду снитися тобі,
Прийду у білому сувою,
У снігом витканій журбі.

Прийду на мить – таку коротку,
Як подих твій, твоє ім’я,
І розфарбую кожну нотку
У переливах солов’я.

Торкнусь очей твоїх вустами,
І гляне сум з-під довгих вій,
Я стану першими словами,
Які ти скажеш вранці їй.

Я буду мріяти про тебе,
Бо мрія – це душі стерня.
Жорстоко ошукало небо
Моїх безкрилих пташенят.

Полощуть верби довгі коси
У люстрі зраджених надій…
Я буду думати про осінь,
Бо ти залишився у ній.

Далеко від дому на Червоній Планеті.

Ingvar Olaffson - 1-1-2004 у 17:32

--------------------------------
Як же довго ми тут,
Як же довго ми тут ,
Що забули вже звідки ми родом
Не звільнитись від пут,
Не звільнитись від пут.
Злая Воля панує над родом

Гасне красна Зоря
Ми пливем за моря
Та в дорозі немає розради
Скоро сонце ясне
В нашім серці засне
Хто підкаже в негоді пораду?

Зупинився наш час
Коли кинув ти нас
В корабля є стерно і вітрила,
Але нащо нам він,
коли встати з колін
Вже нема ні бажання, ні сили

Грізне море шумить
І здається – ще мить
І не витрима судно удару
Щогли дрібно тремтять
Друзки в вічі летять
Не втекти нам від Божої Кари...

--------------------------------

©2004 Автор: Валентин Лученко

поезія як забавка для "немовлят"

Garmatkin - 21-1-2004 у 14:15

“Тіпа, поет”

Присяду і, не кваплячись,
нашкрябаю вірша
про те, як люблю дівчину,
або товариша;
або: кохаю іншу я,
а інша мене ні;
або про батьківщину щось,
яка уся в цвіту.
або про філософію:
чи бути, чи не буть;
або на владу критику –
як нас вони гнітять...
А потім у газету це
відправлю я листом
І в рубриці “Талантища”
Засвічусь поетóм.
І, лаврами увінчаний,
Почну писати ще...
Залишу слід у Вічності
Такий, що “ваабще”!
:rolleyes:

Наталка - 21-1-2004 у 15:12

Ти не кажи мені нічого -
Блищать і брязкають мечі,
Тобі всміхається дорога,
Тримає вузлик на плечі.

Вона тебе у мандри кличе,
Чи пілігрим, чи менестрель,
І закриваються обличчя
Дверима зраджених осель.

В тих мандрах - очі балаганні,
І діаманти, як слюда,
А у вікні прекрасна пані
Тебе так пильно вигляда.

Ну що ж - рушай, на славу Бога -
Тече дорога, мов сльоза,
Та не кажи мені нічого,
Якщо "кохаю" не сказав. :saint:

Garmatkin - 21-1-2004 у 15:33

Старий Новий рік.
Назва парадоксальна, як життя.
Раз не встиг за календариком –
І вже в офсайді.
Та він потрібен нам, як спогад про майбутнє;
Як підтвердження того що вже відбулося;
Як бонус до казки.
Контрольний постріл шампанського…
Келихів дзвін не по тобі,
Але на честь твою,
Старий добрий Новий рік.

О.Гарматкін

Наталка - 26-1-2004 у 17:28

Ось і все. В очах ядучий дим,
Міра сліз наповнена журбою.
Я тебе кохатиму завжди,
Що я можу вдіяти з собою?

І тоді, коли до вівтаря
Поведеш ти іншу, як до раю,
Хвилями кричатимуть моря:
“Все одно вона тебе кохає!”.

І тоді, коли розбита мить
Усміхом байдужим відлітає,
Ліс зелений листям шелестить
“Все одно вона тебе кохає!”.

І коли озветься глупа ніч
Голосом твоїм: “Мені погано”,
Я тоді скажу: “Мене поклич”,
Тільки не скажу тобі “коханий”.

Не скажу – бо вже казала це
Сотні раз; ти був насмішкуватим.
Зрадою замкнулося кільце
Злочину, кохання і розплати.

Ось і все. Розтрощених садиб
Остови обпалені бідою...
Я тебе кохатиму завжди.
Що я можу вдіяти з собою?

Garmatkin - 27-1-2004 у 09:26

Пріоритети

Про що ти знать ніяк не хочеш -
Так це про Вічність, що навколо.
Не слухаєш ти слів пророчих,
Не озираєшся ніколи.
Живеш лиш зараз, в цю хвилину
І віддаєшся їй назавжди...
Але...
Тебе я не зупиню –
У Вічності зникає Правда.

Олексій Мачехін - 27-1-2004 у 11:25

Сонце бавиться сяйвом з холодних криниць
Горілиць-долілиць, горілиць-долілиць...
Я підійду під твоє віконце.
Ой, як схоже те сяйво на сонце...

Хмари в небі мов бані церков та каплиць
Горілиць-долілиць, горілиць-долілиць...
Ми підемо з тобою ярами.
Ой, як схожі ті хмари на храми...

Брови подивом - порух сполоханих птиць
Горілиць-долілиць, горілиць-долілиць...
Чом же ти здивувалася, мила?
Ой, як схожі ті брови на крила...

Небо лиє блакить із дівочих зінниць
Горілиць-долілиць, горілиць-долілиць...
Очі - просять, а губи - "не треба..."
Ой, як схожі ті очі на небо...

Запах жінки, землі, луки, сіна копиць
Горілиць-долілиць, горілиць-долілиць...
В танку бров, що здійняті немов крила птиць,
Горілиць-долілиць, горілиць-долілиць!!!
В танку хмар що подібні до бань і дзвінниць,
Горілиць-долілиць, горілиць-долілиць!!!
В танку сонця й води, порохолоди криниць,
Горілиць-долілиць, горілиць-долілиць!!!
В танку неба блакиті з дівочих зінниць,
Горілиць-долілиць, горілиць-долілиць!!!
В вирі літа й ветрів, між
зім'ятих травиць
Ти летиш
горілиць,
Я вми
рав
до
лі
ли
ць.

Volodymyr - 27-1-2004 у 13:29

суперовий вірш! чес-слово! :)

Ingvar Olaffson - 27-1-2004 у 20:55

Браво, Олексію!!! Вартісний твір! Дуже!!!

сумна - 28-1-2004 у 09:14

Зима милосердна, бо все, що потворне, прикрила.
Блідою підковою місяця ранок і вечір зрослись.
У шуби і грубі плащі увібгано ангельскі крила,
Німби під шапками сховано, ризам обрізано низ.

Крадусь попід стіни. Розвага у мене така - зазиранки.
В освітлених вікнах - шафи з рядами орлів і ваз.
Чому оті люди щасливі так щільно стуляють фіранки?
Лишіть хоч шпарину, я хочу побачити вас ...

Volodymyr - 28-1-2004 у 11:27

сумно-зимово-вечірній вірш... і дуже гарний! :)

Олексій Мачехін - 28-1-2004 у 11:46

Це правда, дуже гарний і добрий :)

fish - 28-1-2004 у 12:37

еге, справді дуже навіть нічогенький!

сумна - 28-1-2004 у 13:16

Щиро вдячна всім за підтримку

Ingvar Olaffson - 28-1-2004 у 19:44

Чомусь вірш Сумної, справді дуже гарний, навіяв спогади про прочитане влітку.

АУТИЗМ.
V.Luchenko


-------------------------------------------
Облиште мене,
не торкайтесь, благаю
Світ мій змагатися з Вашим не може
Ваші молитви порожні,
о Боже
Спокій пошли солов’їному гаю,
Що у мені розквіта щохвилини.
В браму не стукайте.
Місто закрито
Вашій облозі його не скорити –
Спрагу втоплю я вином із полину...
Голод?
По що мені голод...
................Не згине
дух мій химерний...
...............Розколоте серце
кволо ввіллється в рожеве озерце
Сонця, що сіло
.............на Захода спину.
Я не загину
..........і вам не скорити
мій аутизм...
..........Мої двері закриті...
Годі картати,
............годі корити
Я не загину,
...........я не загину...



--------------------------------------

© Copyright: V.Luchenko

Asmera - 28-1-2004 у 22:26

Знов цілу ніч свічки палають
Їх відблиск грає на шибках.
І кольорові краплі воску
Мов сльози на моїх щоках

Знов сон від мене проганяє
Та темрява, що у вікні
І до світання мрії заховає –
Десь поряд із страхами і надіями
Змалює крижаними візерунками на склі

Сповільнює чекання рухи, паралізує всі думки
І чути колискову – прагне ніж приспати душу...
Чекання щастя...Знову?!. Знову!..
Чи, може, болю , сліз журби?

Немов би панцирем вкриваю серце кригою
Крихкий, ламкий, прозорий і непевний
Захист проти болю, зла, брехні, любові та невдач
Сніжинки опускаються на вії і під вії
Завмри, засни, не бійся і не плач...
Не плач...не плач...НЕ ПЛАЧ!!!

Volodymyr - 30-1-2004 у 14:32

@->->--
:)

Asmera - 30-1-2004 у 17:30

:saint:

Зіронька - 30-1-2004 у 20:17

Пам’ятаєш‚ ти сказав‚ що в Афінах не буває зими?
А сьогодні мені дзвонила Кліо: уяви‚ у них там –12.
Пам’ятаєш‚ руда кондукторка подарувала нам квиточок на щастя‚
А ти сказав‚ що щасливі квитки бувають лиш у лотереї.
Пам’ятаєш‚ як січневого ранку розцвіла наша вишня—
А ти сказав‚ що просто вночі була заметіль.
Пам’ятаєш‚ у мене в кишені жив світлячок‚
А ти сказав‚ що я вже доросла.
Пам’ятаєш‚ я цілувала твої сльози—
А вони чомусь були несолоні.
Пам’ятаєш‚ ти не вірив у падаючі зорі‚
А я навчила тебе загадувати бажання.
І ще ти сказав‚ що чудес не буває‚
Бо існують закони фізики.

Знаєш‚ я‚ здається‚ тебе люблю.
Це тому мені так холодно?
Проклята фізика.

Зіронька - 31-1-2004 у 22:14

:)

Зіронька - 31-1-2004 у 22:16

Сіре місто. Сірий сніг
Сірий вітер сипле з даху.
На розхресті трьох доріг
Світлофор осліп від жаху.
Серед сіряви невдач
Плачуть сірі-сірі ночі.
Скинь‚ коханий‚ сірий плащ‚
Бо у тебе карі очі.

Олексій Мачехін - 31-1-2004 у 22:31

Зіронько, що це в тебе взимку та й на лірику?
Дуже незле, доречи :)

Зіронька - 31-1-2004 у 22:36

Весна почалася зарано, ти це хотів сказати?
Просто потягло--і все. Мерсі за компліман, проте я досить адекватна в самооцінках особа.

Олексій Мачехін - 31-1-2004 у 22:38

Ти можеш бути нададекватною, але якщо мені подобається, то подобається.

Зіронька - 31-1-2004 у 22:44

Гляди, бо пошкодуєш за заохочення.


Егоїстичне есе

Листопадова я дочка.
Я--це сум одиноких нив,
Каламутна, без дна, ріка
Між байдужості берегів.
Серед синяви сивих небес
Гіркне голос хмільних журавлів.
Зачарована я без чудес
У нещирих обіймах вітрів.
Я--останній незірваний лист
Над безмежжям притоптаних слів.
Я--з майбутнього в осінь міст
Крізь Провалля Посріблених Снів.

:)

Наталка - 1-2-2004 у 14:36

Вірш "Фізика", як на мене, близький до геніальності. :)

Ingvar Olaffson - 3-2-2004 у 18:01

До шанувальників поезії. Мистецький Портал, що кілька днів був недоступний через технічні причини, нині радо вітає Вас за адресою http://www.3muzy.com

Наталка - 3-2-2004 у 22:03

Попустило! :) Бо я думала, що то в компа мого технічні причини... :)

Nazar - 11-2-2004 у 09:25

Витала,
змучилась
і ніжно склала крила.
Замріяно розплющила вуста,
Глибоким диханням
вогонь в собі відкрила
Росою вкрилася повік печаль густа.

Чого вони течуть?
якщо це гірко....
Чого струмки торкнулись босих ніг?
Навіщо постаті в човнах спалили зірку?
це все...

і на повіках твоїх сніг.

Олексій Мачехін - 11-2-2004 у 10:23

класно :)

Наталка - 11-2-2004 у 17:47

Назаре, дуже гарно! :)

Volodymyr - 11-2-2004 у 18:53

точно! :) \~/\~/

сумна - 13-2-2004 у 08:18

Заримую себе із тишею,
З чорним мороком за вікном.
Свою долю хрестиком вишию,
Сивий сум помережу сном.

Ранок нишком прийшов - не встежила.
Світло денне - безжальне воно:
Вишивала я і мережила
Сіре, вбоге, старе рядно...

Василь - 13-2-2004 у 09:15

Що це всіх останнім часом на поезію потягнуло? Невже причина в минулотижневих кількох днях весняної погоди, але зараз знову мороз. Однак настрій дійсно передвесняний. Вчора цілий вечір перечитував Антонича та Андруховича.

Олексій Мачехін - 13-2-2004 у 10:15

а вірш гарний

Volodymyr - 13-2-2004 у 11:51

Cон

Місячне сяйво грає в бокалі
Вітер відносить у море слова:
„Милий...кохана...не можу без тебе”
Обертом йде голова

Лагідних хвиль ласкаві обійми
Руки кохані і відблиск зірок у очах
Ми двоє...лиш двоє – більше нікого
Віднесло море біль, образи й страх

Рожевим променем світанок,
Мов ковдру, скине ніжний сон
Засяє щастям узбережжя –
І знов коханих губ полон.

Усе на двох – бажання й мрії
Весь світ належить нам обом...
І несподівано торкнувся тіла холод,
Нізвідки страх і біль відчула знов...

Троянд пелюстки вітер звіяв -
То був лиш сон...чарівний сон

(c) Asmera

p.s. моя помста за записничок :)

сумна - 13-2-2004 у 12:47

Похвала від пана Олексія - бальзам на мою бідну душу (це без жартів). Щиро дякую!

Олексій Мачехін - 13-2-2004 у 12:55

А що, похвали від програмістів ниньки так сильно котуються?

Наталка - 13-2-2004 у 13:02

У нас на Форумі сьогодні чудовий творчий день! :) І вірш дуже гарний. :) Власне, обидва прекрасні! :)

сумна - 14-2-2004 у 10:40

2 п.Василь:
Ваше вечірнє перечитування Антонича та Андруховича наштовхнуло мене на вечірнє перечитування Андруховича про Антонича. Дякую!

Нормалайзер - 14-2-2004 у 12:42

Дзюпісля і камасвєчєра...

***

Я.
Прибиваю.
Дах.
Я - голими руками...
І в день (хе: аж зрання)
В рядочок "сотки" б'ю!
Забити "сотку"-цвях
У кістку - як у камінь:
Далеко не фігня
(Хоч схоже на фігню).

Я прибиваю дах,
Щоб, часом, - не поїхав,
Його ж тоді - шукай,
Або - стели новий...
Отак.
Прибити дах -
то невелика втіха,
Зате не з'їде вже
Той шифер.
З голови.

Nazar - 14-2-2004 у 13:50

Сотками - то символічно. Але чи дійсно вони, ті сотки і по-п"ятдесятки, його тримають, може саме через них він і їде згодом?
Хоча так, тут треба визначитись з тим, від чого він їде, і вже потім лікувати.

сумна - 14-2-2004 у 14:13

Дуже прикольно, місцями навіть цвяхоприбивно. Читала дуже уважно, але оті два перших слова (що перед віршем) ну ніяк мені не пішли! Я вже і букви переставляла, і склади місцями міняла - ну ніяк. Чи може ці слова мали бути в кінці, вже як наслідок водворіння даху на місце описаним способом?

Нормалайзер - 15-2-2004 у 15:07

В оригіналі спочатку назва була такою: "Дзю-до і дзю-після, камасутра і камасвєчєра" ;)

сумна - 16-2-2004 у 08:39

А чому ж первісна назва трансформувалася? Чи то зашкодили дірки від цвяхів? ;)

Nazar - 16-2-2004 у 09:57

Намистом із пелюсток слів
Тебе крізь сльози він зігрів...

Ти дихай, я благаю, дихай...

Volodymyr - 16-2-2004 у 11:57

на моих часах без пяти -
стрелки сводит болью.
только б дойти, донести
то, что зовется любовью.

только б успеть до войны,
только б не сбится с ритма.
только б дожить до весны
свитой сквозь прорези флирта...

Нормалайзер - 19-2-2004 у 14:21

Цитата:
Першим відправив користувач сумна
А чому ж первісна назва трансформувалася? Чи то зашкодили дірки від цвяхів? ;)


а чогось почав вважати, що й двох слів - аж занадто...

ну, то, що нижче - то так, на злобу дня (монолог лівої п"ятки, одним словом)

"Аби-но..."

На мені - мозоль від постійних вейкапів раптових,
На мене встаєш ти з бамбетля, бо справа – фіранки.
Я винна не завше в невдачах твоїх гонорових:
Ще коцур чорнезний втіка під бамбетель щоранку,

З порожнім відром перейде ті дорогу б*****а,
Розсипав раз сіль ти, як ставив трубу на зарядку,
Я прошу тебе як людину, як брата, як друга:
Не завше у бідах твоїх винна я, ліва п’ятка...

сумна - 20-2-2004 у 08:44

п.Нормалайзер, а чому б Вам не замахнутися на цикл поезій?! Такий собі "портрет людини зсередини". Про голову та ліву п'яту вже маєте; далі могло б бути про вказівний палець кілера, про великий палець ноги балерини, про ніс асенізатора, не кажучи вже про традиційні легені курця, печінку алкоголіка, нирки пиворіза і т.п.
І ще моя Вам порада: не покидате спати в бамбетлі! Гадаю, саме в ньому криється Ваше натхнення! :lol:

Dzvinka - 20-2-2004 у 12:26

І я, Наталю, вражена Вашою поезією! Особливо присвята бабусі мені сподобалася. У мене сьогодні сороковини від втрати моєї бабусі. Ні, вона мене не виховувала, але завжди розкривала обійми, як крила, і було в цьому стільки дитячого щему...
Це сильно!
Мені приємно бачити так зблизька таких талановитих людей.

Dzvinka - 20-2-2004 у 16:42

Я прокинулась в мріях цієї весни –
а вона увійшла і залишилась у мені
Ти - не сон, бо не бувають такими сни...
У затишку кохання живуть пісні...

У затишку натхнення співають квіти
У надіях любові творяться діти
У мовчанні світів прокидаються істини,
Але тільки Бог говорить нам: „Істинно...”

Нормалайзер - 20-2-2004 у 17:09

Цитата:
Першим відправив користувач сумна
п.Нормалайзер, а чому б Вам не замахнутися на цикл поезій?! ... :lol:


Я замахнусь. На цикл. ЗаМаХаНусь.
З натхненням а чи - без: аби не було гірше
Ба, навіть це - не вірш (хоч, може, й не конфуз):
Це просто жарт. Хоч є ж й веселі вірші? ;)

Ваш "заримую себе з тишею" - дуже серйозний і дуже звучний, може навіть - вірш;)

А мені лікар заборонив писати серйозні речі ;) Строго-настрого;)

Наталка - 20-2-2004 у 20:56

Мене страшенно тішить, що на Форумі стільки талантів, яскравих, самобутніх, особливих... Кожний вірш - як маленький діамант - своєрідний. :) І - що найприємніше - наші "новачки" тримають марку, чудово вписуються у спільноту - я вже ані Dzvink’у, ані сумну якось і новачками не вважаю. Звикла. :)

Asmera - 26-2-2004 у 13:25

Присвячується найкращому з кумів -Володимиру, у якого сьогодні поганий настрій :)
Володечку, посміхнися! :)

Не тратьте, куме, сил даремно
На каяття, журбу-печаль
Не засинай із песимізмом –
Дороги всі біжать у даль.

Пройдуть дощі, сніги, тумани
Недобрі вісті звіє вітер з гір
Минуть підозри та омани
І зійде сонце – тільки вір.

Воно зігріє твоє серце
Надією – образи лід розтопить вкрай
І проросте любов, розквітне щастям
Все буде добре тільки знай!

Наталка - 26-2-2004 у 13:28

Суперово! Підтримую прохання - Володимире, усміхніться! :) У Вас надзвичайно приємна усмішка! :)

Asmera - 26-2-2004 у 13:36

Так отож :) Вовчику, не будеш посміхатися, буду й далі займатися "бумагомаратєльством" і писати такі вірші, а може, й гірші - як на серветках :lol:

Volodymyr - 26-2-2004 у 13:50

мій янгол з крилами з чорного
рветься крізь позначки сірого
неба, сум'яттями хворого,
в місто, без тебе не милого...

:) дякую...

Dzvinka - 26-2-2004 у 16:02

З презирством
з презирством
велю я
не чути твоїх доріг

змалюю
обличчя краю
фарбами втіх

картиною відшліфую
оленячий ріг

проб’ю я
проб’ю я
зневаги міх

і зерна на землю не впущу
(не виросте хліб насущний)

презирства
з-під
твоїх ніг
1998 р.

Дякую, Наталю...
Я дуже вдячна (щаслива), що зростаю серед таких талантів...

Наталка - 27-2-2004 у 01:10

2 Dzvinka: :)

Плаче сніг, розпластаний на стріхах,
І вмирає - скоро вже весна.
Ти - моя фальшива наскрізь втіха,
Ти - моя бавовняна стіна.

Небо, окантоване журбою,
Ріжуть чорні блискавки птахів...
Що ж ти, мій солом’яний герою,
В лабіринтах ночі загубив?

Кришталеві зорі, мов криниці,
Сяють над розчахнутим вікном...
Я просила "Дай мені водиці" -
І її носив ти решетом.

В’яне світ, і сміх дитячий тане,
Гусне біль в танку розбитих снів...
Ти - мій поролоновий коханий
У цілком реальному вогні.

Asmera - 27-2-2004 у 10:27

Цитата:
Першим відправив користувач Volodymyr
мій янгол з крилами з чорного
рветься крізь позначки сірого
неба, сум'яттями хворого,
в місто, без тебе не милого...

В щасті без тебе, нелюбий
В домі без тебе, немилий
Скутий блукає янгол,
З розпачу зрізавши крила

Сипле небо прокляттями в душу
Ти ж янголам більше не віриш...
Голову дужче опустиш
Бо підведеш очі - засліпнеш

дещо в східному стилі...

Ingvar Olaffson - 8-3-2004 у 13:06

ТРИ ТАНКИ ПРО КОХАНКУ



Коріння тиші
у глибокій криниці
тривожить луна*
водиці напийся хай
серце остудить вона

поглянь в глибині
як в люстро чарівне
зоря загляда
Царівна хай заздрить то
Космос кохає вода

любові нема
у камінній пустелі
лиш споминів лід
в постелі прим'ятій твій
обрис, кохана, твій слід...

* луна(укр.) - эхо
:)
©2004 Автор: Ingvar Olaffson
http://www.3muzy.com

ПОВНИМ МІСЯЦЕМ

Ingvar Olaffson - 8-3-2004 у 13:09

-----------------------------------
Я на пістрявому піску
Збираю зорі, що сховались
В залиту місяцем ріку
Туди й чуття моє здавалось
От-от утопиться... І скрізь
Опале осені зітхання...
Ти, світе зимний, на прохання
Не маєш зібраних казок!
Плету до неба мотузок,
Щоб стерти з місяця образу
Та не наважуюсь одразу...
Шукаю зорі у траві
Пожовклій ще з позаторіччя
А смуток десь біля узбіччя
Свої тримає вартові.

7.03.04


©2004 Автор: Святослава Лученко

http://www.3muzy.com/clients/Luchenko.nsf/Main_UA?OpenFrameSet

Олексій Мачехін - 8-3-2004 у 13:28

* луна(укр.) - эхо

Дякую за пояснення... а то б і не здогадався б ніхто :P

Ingvar Olaffson - 9-3-2004 у 10:52

Цитата:
Першим відправив користувач Olexiy
* луна(укр.) - эхо

Дякую за пояснення... а то б і не здогадався б ніхто :P


8-)))))))))))))))))))))))))))))))))))))

незавершене...

Volodymyr - 9-3-2004 у 11:22

Це місто хворе на зустрічі,
Місто самотності й тиші,
Місто, де плаче від вічності
Янгол - з очима, що ріжуть...

Це небо, що тисне на скроні
Синім, холодним проваллям,
Небо, що більше не зродить
Янголів - тільки прокляття...

(c) Volodymyr

Volodymyr - 12-3-2004 у 20:18

Маленька дитинка
Маленьку хустинку
Пов’яже на цьому хресті.

Маленька дитинка
Маленьку стеблинку
Спасе від жорсткої ноги.

Маленька дитинка
Маленьку хмаринку
Візьме у долоні свої.

Маленька дитинка
Маленьку хустинку...

Шкода, що ти не побачиш.
Я тобі розповім...

(c) Kristy
Юридичний Форум

Asmera - 12-3-2004 у 22:19

Намалюй мені небо
Світле, яскраво-синє.
Намалюй мені місяць
Та зірки, що до нього линуть.
Намалюй мені гори-
Дикі гори, високі, сніжні
Намалюй що співає вітер
І лілеї пелюстки ніжні.
Намалюй мені радість
Ніжно усміхнену, світло-бузков,у
Ще багряну бурхливу пристрасть
І любов, як завжди, кольорову.
Наостанок лишаю найважче
Але ж ти можеш все, мій милий?
Намалюй мені просто щастя
А я спробую в нього повірить

Nazar - 13-3-2004 у 20:07

Та ти вже того і не пам’ятаєш,
Як малював на небі свій політ.
Або як квіткою навесні проростаєш,
Народжуючись вперше бачиш світ.

Ти вже забув.
Що все збагнув
Коли вже очі стали як кришталь.
Трава росте
Крізь тебе в те,
Що ти лишив від себе, жаль…

Давай тобі награю цвіркунами
Додам туди дзвінкий дівочий сміх
Напишу вірш між нотними рядками
І в цвіті трав я повкладаю їх.

І ти тоді окрилений
Побачиш через хмари
Словами плащ запилений
Крізь погляд вітру мари.

Нарешті бачиш, що то в них не очі
А ґудзики в опудалах горять.

Олексій Мачехін - 13-3-2004 у 23:22

Дуже приємний вірш.
Нарешті ти повернувся.
Привіт, друже :)

Нормалайзер - 14-3-2004 у 01:26

'мейджин

Сніг смерековим ножем
Краю,
Загортаю у вітри
Думу.
Хтось тут був.
Хтось щось забув:
Знаю...
Звідси віятиме довго ще
Сумом...

Ти сховаєшся в свою
Мушлю.
Станеш перлом.
Я тебе
Знайду.
І загорну у чиєсь
Суші:
Хтось колись тебе ковтне
З чаєм...

Dмитрик - 15-3-2004 у 23:21

Дозвольте і я спробую? Можна...


Колеса, рейки, товарняк - і..тиша!
Був юнак, лишився...біс
Лиш душа тепер блукає
Темним гаєм, тихим гаєм.
Правда - ні, ЇЇ шукає
Юну пташку, мишу, ВАС...
Ви задумайтеся, панно -
Раптом Вам знайомий ВІН
Чи не Ваше гірке слово
Змусило його тікати геть,
Зневажти, Зневажати...
Це життя, що є "прекрасним"
Цей "чудовий" білий світ
І наввипередки
рахувати незначну кількість шпал...
19

Духе цікавить Ваша думка???
:rolleyes:

Captivitas - 16-3-2004 у 12:51

З миттєвих дописів:

зустрічати маршрутні таксі
на перехресті доль
розгубленій ноті "сі"
завжди допоможе "соль"

знову приносить листи
тобі відданий грак
тихо в повітрі застиг
бергамотовий смак.

;)

Наталка - 16-3-2004 у 17:33

Мені болить твоя байдужість,
Всі прораховані слова...
А в грудях знов кублиться вужик,
Мене він спрагло допива.

І ось я - капсула порожня,
Я - тільки форма, пустка, тінь...
Мені болить твоя вельможність
В очницях звужених судин.

На цих вустах, від крику стертих,
Конає божевільна мить,
Мені болить твоя відвертість,
Мені - болить. Мені болить...

Dмитрик - 16-3-2004 у 18:14

.. вже понад 100 років не бачив я веселки...
. . сонця промені сховалися за хмари.
.вже 100 років сипле дрібний дощ...
однак тугу мою змити йому непідсилу.!.
А, може, то од вітру просльозились очі ?

-=IGO=- - 16-3-2004 у 18:19

2Dмитрик
100 років? То ви довгожитель значить :)
Звичайно це вжито для красоти. Але щось завеликий проміжок часу ви вказали.
І ще одне цікаве я замітив: ви написали сумний вірш, а настрій у вас навпаки веселий. Рідко таке буває. В основному пишуться найкраще вірші, скажімо так, під духовний настрій.

Нормалайзер - 16-3-2004 у 19:49

Цитата:
Першим відправив користувач Наталка
Мені болить твоя байдужість...


Супер!

Dмитрик - 16-3-2004 у 22:24

2-=IGO=-
Особисто для Вас :) - який проміжок цасу найбільш імпонує?

настрій - річ мінлива...:rolleyes:

-=IGO=- - 16-3-2004 у 22:42

2Dмитрик
Я вважаю, що краще було б написати не якусь певну кількість років, а певний синонім до великої кількості часу.
Я не мав на меті вас образити, я просто висказав свою думку. Кожен пише вірші по свому стилю.

З повагою, -=IGO=- .

Volodymyr - 17-3-2004 у 19:43

Над містом пропалене небо,
І боляче-холодно в грудях -
Судомить весна крізь подерте
Життя перекопане в людях.

По вулицях - сутінках раю,
У поглядах стрічних незримих
Твій янгол нейменний блукає,
Шукаючи Бога між ними...

Людина - 25-3-2004 у 21:07

Прокинулась і милувалась
Як спить,
Як він сумирно спить.
На подушки ледь-ледь піднялась
Він спить,
Мовчить.

Який він гарний коли спить...
І як давно
Ой, як давно!
Не бачила його,
Не заглядалась.

Безодня справ, і безліч літ
Минули.
Вже пожовкли руки,
Лице покраєне
Борознами розпуки
З минулих
Лих.

А він немов той самий
Коли уперше вів її лугами
Як вперше брав її, серед зелені лани
І цілував ці груди
Ніжними
Вустами.

Де вже тії груди?
Забулося давно.

Душа за юністю болить.
Волосся - сиве полотно.
А він лежить.
Спокійний, тихий,
Ледь-ледь неголений,
Щасливий,
Спить.

Чи, може, розбудити?
Чи, може, лагідно, краєчком вуст
Поцілувати?

Який він гарний, наче молодий.

Прокинься, милий мій,
Вставай, коханий мій!

Відкрий зінниці, подивися,
Весна на дворі, знов весна!
Заглянь у очі, посміхнися
Горни мене, кохай мене,
І поглядом у мене лийся.

Торкнулася щоки -
Холодна.
Торкнулась вій -
Дарма, мовчить.
Лежить.

Він спить. Він лише спить.
Замріяний, усміхнений, блідий...
Та все одно
(Немов)
Живий.

Chrobak - 26-3-2004 у 13:35

Віршик чудесний!
Тільки чому стільки фаталізму?
І «до туги» звикати не варто!
Адже життя прекрасне!

Dмитрик - 26-3-2004 у 13:38

2-=IGO=-
Дякую !! ! !!

Ingvar Olaffson - 26-3-2004 у 19:01

Людино, твір шедевровий!!! Знімаю капелюха

Volodymyr - 26-3-2004 у 19:23

З поверненням Вас, Людино!
Дякую!

Ingvar Olaffson - 26-3-2004 у 20:03

ЛУНКО...



Так лунко, лунко, лунко
Стукоче серце
Поцілунки
на плечі, перса, на вуста
упали...
порожня і пуста
кімната стала
стила
без тебе, янголе,
не сила
крізь світу хащі
пробиратись
пропащих
стрічати привиди
на Площі
і бачити як час полоще
барвисті мрії
в ріках забуття
о, так
їм вже не втілитись
ніколи...
Вії
Світ затуляють
Спи, Маріє
твій син
все ще маля...

©2004 Автор: Ingvar Olaffson

Volodymyr - 26-3-2004 у 20:52

:)
Гарно...
Інґваре - Ви вже тут, чи ще там? ;)

Олексій Мачехін - 26-3-2004 у 20:55

Так, справді вражає

Ingvar Olaffson - 26-3-2004 у 21:21

Цитата:
Першим відправив користувач Volodymyr
:)
Гарно...
Інґваре - Ви вже тут, чи ще там? ;)

Ви в сенсі географії, чи ментальности?

Volodymyr - 26-3-2004 у 22:12

Географії :)

Heathen Hammer - 27-3-2004 у 14:35

Сонце палало
Небом гуляло
Танці кружляло
Сни розганяло

Свастики леза
Хмари ламали
Промені теплі
Чоло лоскотали

Та зорі далекі
До себе манили
Світлом примарним
Мене полонили

Сонце палало
Пісню співало
Зі мною прощалось
Чи може сміялось

Шляхом іде
Морем пливе
Небом летить
Плекаючи мить
Час

Лиш тоді зрозумів
На межі небуття
Що ти є зорею
Яку шукав все життя

Людина - 29-3-2004 у 20:27

Йди повз мене із жовтими квітами
Причаруй мене,
Обмини мене...
Нехай злива понурими вітами
Огорне тебе.

Промайни і спитай мене подумки
Щоб я не почув,
Серцем ледь відчув...
І полиш жовті квіти на сходниках -
Ніби сум заснув.

Вітром сонячним, місячним протягом
Сльози віднайди,
У вікно зайди...
Поруч комену ніжним дотиком
Спокій пробуди.

Я ж, Пілатом тебе преситивши,
У терно вберусь,
В саван загорнусь,
Трунку терпкого з чаші випивши
Майстром обернусь.

Nazar - 4-4-2004 у 01:13

Ти не біжи, бо там трава висока,
Емоцій необдуманих думок,
Ти не біжи, там озеро глибоке,
Сльозами сповнене – один зробити крок.

Вернись до тіла, все врятує сповідь,
І після неї буде інший ліс…
Такий , як обіцяв мені ти торік?
Ти вибач, мушу бігти…
… і… без сліз…

Ingvar Olaffson - 4-4-2004 у 10:50

СИЛА



Море та гори,
радість і горе
Плюскіт веселої хвилі
Душенька крає,
серденько хворе
В поніч гукає -
"Де ви щасливі
дні, що минули?"
Жити несила...
Дівчинко ніжна,
Леленько біла
Злоте волосся
Чи'є голубиш?
Лодія срібна
Вчасно поспіла
Той, кого любиш
Вмерти не сміє...
Жити несила
Вмерти несила


©2004 Автор: Ingvar Olaffson
http://www.3muzy.com

ТРИ ЛИСТКИ НА ПОРОЗІ(для Ірини)

Ingvar Olaffson - 11-4-2004 у 14:50

"Сміються всі. Лиш небо плаче
з маленьким світом на руках."
/////////////////////////////Ірина Пиріг.

Вітер,
вітер...
шелестіння
Заподіяна розлука
Луки,
стежка...
надвидіння
Тіні
тінями
плетіння
І до неба хреснуть руки
Руки,
звуки,
шепотіння...
*
Ми одні
до оковиду
не зустрінути нікого
королі і їхні блазні
в лазні Батька
миють душі
Дужі либонь
лише звиду
Ми одні
у всьому світі.
Ми одні
до оковиду...
**
"Сміються всі. Лиш небо плаче
з маленьким світом на руках."
Кохай її, кохай, Юначе
Вона тонка, прозора наче
з ефіру зіткана,
та все ж
вона жива,
жагою повна
по вінця, милий, по віки
Візьми її в політ,
У Всесвіт
Оцьому світу навпаки...

©2004 Автор: Ingvar Olaffson

ЛИСТ

Ingvar Olaffson - 11-4-2004 у 14:51

Я - записувач снів,
невловимих як ртуть,
ефемерних створіннь потойбіччя
Я - один із Синів,
що із Слова ростуть
і хрестами стоять на узбіччі
на узбіччі світів
перехресті думок,
що каміння життям надихають
видно хтось захотів
щоб із Гір мій струмок
покотився, співаючи гаєм.
Хають Світ, гають час
срібні мешканці дна
в очеретяних пастках-юдолях
розпинаючи нас
вип'ють чашу сповна
і запишуть кривавицю-долю
в дивну Книгу Казок
від яких стилий дух
запалає у сутінках синіх
ти візьми образок
Світоч зір не потух
ти візьми, не забудь його, сину
Я втомився, прощай
недописаний лист
збережи для дітей і онуків
передай їм свій хист
пити зоряний чай
і з ефіру породжувать звуки

©2004 Автор: Ingvar Olaffson

Asmera - 20-4-2004 у 10:02

Озветься ніч безсонна горем,
Наврочить пам’ять по журбі
Незнаний сон запахне морем,
Піснями вітру вдалині.
Долоні рук простягнуть зорі,
Мов кличучи у небуття.
І янгол сірий поцілунком
Заведе в п’ятий кут життя.
Нема цій силі протидії
Нема розради й вороття
Покладе скорені надії
До монументу нежиття,
Сховає зламанії крила,
Ходить навчиться по землі
Та, що живе на хмарах,
Та, що танцює на хвилях
Та, що всміхалась сонцю,
Та, що співала з вітром
Та, що тепер примара
Буде мучитись в тернах
Битись в тенетах, як всі

Остап_М. - 20-4-2004 у 13:43

Оголошення:
23 квітня в театрі Леся Курбаса, в рамках проекту "Тиждень молодіжних субкультур" відбудеться літературних вечір. Мають бути Дереш та Гончар!!!

Captivitas - 20-4-2004 у 13:56

Цитата:
Першим відправив користувач Остап_М.
Оголошення:
23 квітня в театрі Леся Курбаса, в рамках проекту "Тиждень молодіжних субкультур" відбудеться літературних вечір. Мають бути Дереш та Гончар!!!


Для таких повідомлень є рубрика "Афіша". Тоді їх побачать усі. ;)

Остап_М. - 20-4-2004 у 13:59

2 Captivitas:
Дякую, просто думав, що ті хто пише вірші сюди, тут і побачать це оголошення...
Буду мати на увазі :)

Гелена - 20-4-2004 у 18:47

Я також хочу вставити своїх 5 копійок. Отже, вірш-іграшка:






Жодна будівля
У нашому місті
Не може підперти неба...
Жодна будівля
У нашому місті...
Не може – ну і не треба!
Окрім бізнес-центрів
І всіх монументів
У нас ще церкви і костьоли.
Злетіть намагаються
За небо хапаються
Але не впіймають ніколи.
Чортяка сміється
До неба все пнеться
І хмарочоси будує.
А Бог брови супить
І хмари їжачить
І радше за все сумує.
Янголики плачуть
Дощ-крапельки скачуть
Під кутом до асфальту.
Стрибнімо до хмари!
Останні нездари!
Бруківці залишимо пальта...
Ми мокрі й брудні
Бо ми молоді
Ми можемо небо тримати!
Метелики влітку
Часом напідпитку
Хмаринку у змозі дістати...

Але щоб навчитися
небо тримати!
Спочатку повинні
як слід малювати!
Для цього ми мусимо
вчитись кохати!

Пояснення (голос з-за хмар): Одне одного...
Хлопчиків і дівчаток.

Ми – неботриманти!
Атлантки й атланти.

:D

Nazar - 25-4-2004 у 22:27

Гостро ця сторінка відчула відсутність Наталки, стала пустою та маложиттєво.
Але я навіть не про то.



Зараз починаю перечитувати звіт сера Ланселота про його пошуки Грааля, і у мене склався такий роковий настрій, навіть не знаю чому.

Хочу вивчити мову свічок,
І розплющити нею повіки твої,
Хочу звити з волосся твого, мов з ниток,
Наше дерево в скронях землі.

Пливи, пливи….
І розтікайся річкою в мені
І огортай собою моє тіло
І дихай так
Як вітер навесні
Щоб в мені все здригалося та мліло.

І подих твій
Роздмухує
Троянди вій.
Та слухає
Мелодії
під ритм сердець,
постав її
як плин води кілець.
Щоб було чути
Волосся на щоці
Щоб дощ ішов
Струмками по лиці
Для нас.
Для нас.
Для нас….

Олексій Мачехін - 25-4-2004 у 23:10

Класно :)

Nazar - 25-4-2004 у 23:20

І мені подобається, особливо під мелодію - а ще собі звуків науявляв...
А от чому рок - не знаю.

fish - 26-4-2004 у 07:21

Назаре, дуже гарне!!!!

Bis - 26-4-2004 у 07:33

А мені більше сподобався віршик Гелени... :rolleyes:

Nazar - 26-4-2004 у 20:58

Цитата:
Першим відправив користувач Bis
А мені більше сподобався віршик Гелени... :rolleyes:


Це тому, що : "Чортяка сміється
До неба все пнеться..." ? :)

Насправді Гелена намалювала сама цілий світ, я ж просто "писав з натури":)
Побільше б таких світів.

Гелена - 28-4-2004 у 15:54

дякую... приємно.
насправді в мене досить сумний світ. але створити інший все якось часу не вистачить :)


Опівночі замовкнуло й померло тихо небо
Заклякло в дикім холоді й закрило очі
Давно вже навіть не болюче, не щемке –
Глухоніме, обмежене, старе й до того всього мертве

І я – шматок, одірваний від хмар-овечок,
Зігрітих сонцем бабиного золотого літа
Невже я мушу також тихо помирати
Вдивляючись в оту безмежную статичну сірість?

Й хворіти на смертельний недуг саме тут
На карнавалі й балагані земних масок
Серед цього потворного суцільного блюзнірства,
Де кожний – клоун, хоча й з цілком поважним виглядом

Бомбіни вигинають стегна у воєнних штанях
Танцюють у сріблястих черевиках – потішають публіку
На перехресті спинений товстун під ніс бурмоче
Пузатий, лисий, вічно невдоволений Директор Цирку

І лиш вгорі на фоні сірої статичності
Нервово вітер смикає обідране гілляччя
Тріпочуться на ньому одиноко кольорові стрічки –
То залишки мізерії буття й земного карнавалу

.............................................................................

А небо – сиве кладовище наших мрій –
То голуби, яких довірливо ми випустили з кліток

Bis - 28-4-2004 у 20:28

Як тут сумно стало...


Я намилю мотузочок.
В зашморг шию впхаю...
Хай милується кохана,
Як я "зависаю"...


:baddevil:

Гелена - 29-4-2004 у 21:29

:P

Наталка - 30-4-2004 у 14:32

Напиши мені колискову -
Де поділись прості слова?
Чи любов, як чужа розмова
Вік недовгий свій дожива?

Наспівай мені колискову
Між сріблястих німих дзеркал,
Хай веселкою грає знову
Благородний сумний опал.

Голос твій - як шовкові пута,
Прохолодою пестить ніч,
Ти - єдине правдиве чудо,
Що призначене лиш мені.

Твої очі - гірські тумани,
Певно, згуба моя - вони...
На губах твоїх гірко тане
Ще непізнаний смак вини.

Плаче свічка і віск медовий
Огортає зів’ялий стан...
Заспівай мені колискову,
Бо вже сон на порозі став.

Наталка - 30-4-2004 у 14:34

Мій інквізиторе лукавий,
Ти знову входиш, як мара,
І відблиск зрадженої слави
Осіннім листям догора.

Чужі дощі батожать душу,
Твої слова шматують плоть...
А ти, до біса незворушний,
Говориш: "Панцир мій - Господь".

Це твій Господь такий холодний?
Бо мій завжди любов’ю грів...
А свист розбійницький безодні,
Гартує крицю ланцюгів.

І ось я, забрана в кайдани,
Дивлюсь на тебе, судіє...
Сьогодні мій останній ранок,
Життя без мене - це твоє.

Покірно сплачено всі штрафи
Читає вирок оркестрант,
І вже моє аутодафе
Тріпоче крилами костра.

Nazar - 30-4-2004 у 17:24

Ура!!!!!!!
Шо тут казати:) ?

Andriy_ts - 30-4-2004 у 17:58

Люди мені ніколи не було так добре.Стільки віршів. Я також пишу вірші, але боюсь показувать їх людям, боюсь що не зрозуміють. Скажіть, що мені робити.

Олексій Мачехін - 30-4-2004 у 18:06

Мені перший вірш Наталки дуже сподобався. Другий чомусь значно меньше.

Наталка - 30-4-2004 у 20:10

Цитата:
Першим відправив користувач Andriy_ts
Люди мені ніколи не було так добре. Стільки віршів. Я також пишу вірші, але боюсь показувать їх людям, боюсь що не зрозуміють. Скажіть, що мені робити.


Не боятися. Я серйозно. Якщо вже дуже переймаєтеся, кинути їх хоча б сюди під іншим ніком, а потім відсторонено читати коментарі - певну відстороненість будете відчувати і ви. ;) Але тільки не бійтеся. Люди все зрозуміють! Боже, світові так бракує чистоти... А що, як ваші вірші чудові - а ми про це ніколи не дізнаємося?
Цитата:
Першим відправив користувач Nazar
Ура!!!!!!!
Шо тут казати:) ?


Дякую. :D::saint::sing:
Цитата:
Першим відправив користувач Olexiy
Мені перший вірш Наталки дуже сподобався. Другий чомусь значно меньше.


Мабуть, це через настрій другого вірша, бо і перший, і другий присвячено одній особі. :)

Милый друг, иль ты…

Ingvar Olaffson - 30-4-2004 у 20:20

"Милый друг, иль ты не видишь…"
………………………….Владимир Соловьев

Милий друже, ти ж бо бачиш,
Що усе, що златом сяє
Тільки відблиск надто тьмяний
Від незримого очима...

Милий друже, ти ж бо чуєш,
Що усе те громозвучне
Тільки відгук надто тихий
Від того, що серце слушить...

Милий друже, ти ж бо знаєш,
Що усе що світом зветься
Тільки чари ілюзорні
Від того, в чім дух існує...

©2004 Автор: Ingvar Olaffson

Ріки, наче оксамити...

Ingvar Olaffson - 30-4-2004 у 20:22

Ріки, наче оксамити,
теплу землю огорнули.
Ті небесні сталактити
вечір навпіл перетнули.
Задивилось небо в воду –
і обидва неба гарні.
Каравани йдуть зі сходу.
А зима – в краї полярні
переносить речі власні
і примружує повіки...
Йдуть дощі, такі контрастні.
Оксамитові. Як ріки.

©2004 Автор: Iрина Пирiг

Asmera - 30-4-2004 у 20:23

З поверненням, Наталко :)
Ви як завжди розраджуєте нес своїми чудовими віршами!
Дякую!

ВОЛЯ ВОЛЬНАЯ, ВУ-А-ЛЯ...

Ingvar Olaffson - 30-4-2004 у 20:24

Ніжні, ніжні дотики
як вербові котики
Перса твої, ладо
ваблять поцілунки
Ти мені дарунок
в пору надвечір'я
*
Сонце мого світу
там за оковидом
Там - червоний вечір
Тут - Зоря, що блідне
Простір розрізає
вісь Часу Ілюзій
**
Хто в тобі сьогодні,
Діво Загадкова,
погляд чий струмує
з попід вій чарівних?
Повінь зір казкових
дім мій затопила
***
Воля, воля, воля...
Вольному - степи
Беркутам Говерла
Плазунам - болото
Нам з тобою, мила
вічність разом жити


©2004 Автор: Святослав Синявський

Наталка - 30-4-2004 у 20:26

Іра Пиріг, як завжди, неперевершена! :) А Ваші вірші, Інгваре, чимось нагадують мені елітні парфуми - можливо, простотою та вишуканістю слів, витонченістю образів, почуттів, переживань... :)

Наталка - 30-4-2004 у 20:29

Ти весь такий захопливо-тривожний,
Бринить в ночі цей поклик спраглих губ,
А я ховаю сміху неспроможність,
І вже не озираюсь на бігу.

Ти весь такий проникливо-закритий,
Сідає сон на маківки церков,
А я тебе не можу розлюбити,
Бо ти до мене так і не прийшов.

Ти весь такий... моя відкрита рана,
Тобі болить - і я цей чую біль...
А я - такий солдатик олов’яний
На варті невідбувшихся весіль!

Аню, дуже дякую! :) До мого повернення наша чудова автура (з вами в авангарді) такий грунт підготувала! :) Тут же ж перлина на перлині! Ви просто молодці!

MAGICCRAFT

Ingvar Olaffson - 30-4-2004 у 20:29

I’m looking into deepest wells
They might be tunnels
I suppose
They echo thoughts
like wizard’s spells
I fear feelings they expose
They might be sins
they might be errors
They might be
deeply hidden love
They might be swords
or golden arrows
Which disappeared
leaving no trace above
I stay with all my mighty words
On rocks which look
like sandy hills
And sizzling mobs
like preying birds
Absorb my Soul,
my Love,
my Will.

©2004 Автор: Luke Valentine

Ingvar Olaffson - 30-4-2004 у 20:32

Цитата:
Першим відправив користувач Наталка
Іра Пиріг, як завжди, неперевершена! :) А Ваші вірші, Інгваре, чимось нагадують мені елітні парфуми - можливо, простотою та вишуканістю слів, витонченістю образів, почуттів, переживань... :)


Пані Наталю,
Ви як завжди знаходите добрі слова
для старого аматора :)))
Радий знову бачити прояви Вашого натхнення
в Мережі.
Щасти Вам.

Asmera - 30-4-2004 у 20:35

Цитата:
Першим відправив користувач Наталка
Аню, дуже дякую! :) До мого повернення наша чудова автура (з вами в авангарді) такий грунт підготувала! :) Тут же ж перлина на перлині! Ви просто молодці!
Без ваших перлин колекція б втратила найкраще :)

Dмитрик - 30-4-2004 у 23:06

Нарід!
Навчіть мене писати вірші!!!!!!!Я старанний учень, обіцяю виконувати всі домашні завдання!!!!

Наталка - 1-5-2004 у 14:10

Можу навчити писати оповідання за рецептом О’Генрі: "Берете листи чистого паперу, загострені олівці, пляшку віскі та кілька фунтів апельсинів. Вичавлюєте з апельсинів сік, доливаєте його віскі та беретеся за роботу. Коли помаранчі скінчилися, а пляшка спорожніла, оповідання завершено і придатне до продажу". ;) :D::lol:

Nazar - 1-5-2004 у 15:52

Як перше домашнє завдання спробуй так пляшок шість-сім, а там подивимось, чи будуть з тебе люди:)

Bis - 1-5-2004 у 16:04

Обов'язково спробую цей рецепт!!!!

Asmera - 1-5-2004 у 16:19

Хм....а це рецепт на скількох осіб?? Невже на одну????

Nazar - 1-5-2004 у 16:22

В інструкції вказано, що перш навантажити прилад на 130%, а тоді експлуатувати в нормальному режимі. Тоді б мали повилазитивсі заводські дефекти.
і тому відразу слід взнати, чи не опротивлять віскі в майбутньому.

Asmera - 1-5-2004 у 22:52

Я вже зрозуміла, що цей метод пошуку натхнення не для мене :)
Міцні алкогольні напої - то взагалі не моє...:)

Наталка - 2-5-2004 у 14:15

Оце - цитата від О’Генрі повіністю, я її була трохи підзабула. Особливо мені сподобалося про редакторів. :) ;)
«Насамперед потрібен кухонний стіл, табуретка, олівець, листок паперу і підходяща за розміром склянка. Це - знаряддя праці. Далі, ви дістаєте із шафи пляшку віскі й апельсини — продукти, необхідні для підтримки письменницьких сил. Починається розробка сюжету (можете видати її за натхнення). Підливаєте у віскі апельсиновий сік, випиваєте за здоров'я журнальних редакторів, гострите олівець і беретесь за роботу. До миті, коли всі помаранчі вичавлені і пляшка порожня, ваше оповідання завершене і придатне до продажу».

saLAVado - 2-5-2004 у 14:36

Пані Наталко, вірші Ваші я прочитав і подумав, що вони ніжні, але їм бракує художньості. Пробачте за нахабство у висловах. :))

Наталка - 2-5-2004 у 15:55

Художність - це відповідність вимогам мистецтва та естетичного смаку; якщо це справді так - прикро, але на мій упереджений погляд, їм нічого не бракує. :lol::baddevil:
Я тільки не зрозуміла, у чому було нахабство? :o :P ;)

saLAVado - 2-5-2004 у 22:21

Вимоги? Ну що ж, є таке поняття, як розмір вірша. Зверніть на це увагу в першу чергу. Нахабство - моя критика Вашої творчості, хоч це і було декларовано першим Вашим повідомленням. Успіхів у віршуванні!

P.S. Мало не забув, Вам знайоме слово буріме?
[if no - google.com]

Наталка - 2-5-2004 у 22:44

Знайоме. Я знаю ще багато розумних слів!:baddevil:

saLAVado - 2-5-2004 у 22:48

А першу частину повідомлення проігнорували? Негарно, панянко Наталя :(

Пропоную віршувати. Ви рядок і я рядок, якщо шедевра не вродимо, то хоч посміємось. Приємно посміятися разом з творчою людиною.

Наталка - 2-5-2004 у 22:55

http://misto.ridne.net/viewthread.php?tid=1305

Пропозиція хороша. Може, пожватите нам "Забавку" трохи? Бо вона скисла, хоча й правила мінялися, і твори там траплялися чудові...
А ще, до слова - я вже сім років, як пані. :)

saLAVado - 2-5-2004 у 23:03

Під пісню "Haiducii_DragosteaDinTei" Ваше повідомлення ще більш заманливе :)

Наталка - 3-5-2004 у 19:11

Це, певно, все, що ти хотів сказати,
Та тільки я почути не змогла,
Зламались пальці і сплелися в ґрати -
Ти серце наштрикнув на гострий злам.

Це, певно, все, що я хотіла чути -
Та тільки ти сказати це не зміг...
Стелився шлях цілунками Іуди
І, наче змійка, вислизав з-під ніг.

Це все, що я хотіла пам’ятати -
І, певно, все, що ти давно забув...
Моє ім’я - таврована розплата -
Для каяття і ніжності - табу.

Bis - 3-5-2004 у 23:00

Щодо рецепту:

Налив пива(бо віскі не п’ю)… сиджу, чищу помаранч(але виливати його сік в пиво???!!! Краще просто з’їм його після пива).

Результат в „Місті Янголів”

???

Ingvar Olaffson - 4-5-2004 у 07:14

Ах життя моє дороге,
хто мені дав тебе
тепле й сильне?
..............Майк Йогансен.

Ах життя моє соковитеє
Запашне мов травневі луки
Нащо кинуло кволу душу
В цю країну без Крил, без Мрії?

Ах життя моє хмелем витеє
Заколисане диво звуками
Нащо бродником бути мушу я
В цій країні, що снить Марією?

Ах життя моє перепитую
Вкотре здавлений серця муками
Нащо тіло своє примушую
Скніть під сонцем, що вже не гріє?

©2004 Автор: Ingvar Olaffson

Ми одні?

Ingvar Olaffson - 4-5-2004 у 07:16

Перестали дощі
Оксамитова повінь
Повний місяць
І ми на човні
задивилися в неба глибини...
Безупину проносяться дні
Безупину...
Ми одні?
Чи єдині,
Що підставили Всесвіту спину?

©2004 Автор: Святослав Синявський

Volodymyr - 4-5-2004 у 12:11

Інґваре!

Капелюха...

Щиро, Володимир!

Ingvar Olaffson - 4-5-2004 у 15:23

Цитата:
Першим відправив користувач Volodymyr
Інґваре!

Капелюха...

Щиро, Володимир!


Дякую, пане Академіку. :)

Наталка - 6-5-2004 у 14:57

Не зарікаюсь від любові,
У світі надбаних манер,
Та сни сліпуче-кольорові
Давно не балують мене.

Не захищаюсь від надії,
І друге коло не пече...
Чому ж розпачливо міліють
Блакитні райдужки очей?

Щороку - вже знайомий вирій,
Де в ряд шикуються моря...
Не відмовляюся від віри,
Яка не є, вона - моя.

Dмитрик - 6-5-2004 у 17:26

Насамперед потрібен кухонний стіл, табуретка, олівець, листок паперу і підходяща за розміром склянка. Це - знаряддя праці. Далі, ви дістаєте із шафи пляшку віскі й апельсини — продукти, необхідні для підтримки письменницьких сил. Починається розробка сюжету (можете видати її за натхнення). Підливаєте у віскі апельсиновий сік, випиваєте за здоров'я журнальних редакторів, гострите олівець і беретесь за роботу. До миті, коли всі помаранчі вичавлені і пляшка порожня, ваше оповідання завершене і придатне до продажу».

Замінюємо склянку на гальбу, можна? :) Далі - стіл...стіл як стіл - є в наявності дубовий, скляний, китайський; табуретка - супер, але крісло зручніше!!! ОЛІВЦІ НАЗАВЖДИ!!! Особливо ЗЕЛЕНІ!!!! Є ще й папір. Тепер пошук натхнення - пробуємо пиво, досить непогано, економимо на помаранчі, замінюємо цитриною - цитрина - супер, як і зелений олівець, можна їстоньки в прикуску.
Як з'ясували - пляшки віски немаємо й непотрібна вона нам тож до столу, до того ж китайського й зазирати не варто:) Олівці нагострені, а про редакторів покищо не думаємо тож можна з усією сміливістю братися до роботи, чи не так!!!
Єдине виникло питання-
на котрій гальбі зупинитись???
бо пиво то не віски

Продовження та результат буде, дуже сподіваюсь, згодом!!
Перепрошую за засмічення теми :)

Odarka - 6-5-2004 у 18:53

Ми ніколи не станемо СОНЦЯМИ
МИ ніхто


Соломія Чубай

Dмитрик - 6-5-2004 у 22:28

Якось то песемістично, Соломіє! Що сі стресло?

ТРАВНЕВИЙ НОКТЮРН

Ingvar Olaffson - 7-5-2004 у 20:46

Ніч духмяна травенева
Я злечу крізь тебе в небо
над проваллями печалі
В часі човником сріблястим

І збудую храм любові
На високому світанні
У багряних громовицях
Що кривавляться на Сході

Над піщаним замком тихо
Суховій заснув в пустелі
Постіль з листя, постріл зблизька
Враз - відплив, і... порятунок

А тепер в моїй постелі
Тільки вітер. І цілунок
Диво-ніч жаданий втілить
Білим сном в пелюстках яблунь.

03.05.2004

©2004 Автор: Святослава Лученко

ЛАМАНІ ЛІНІЇ

Ingvar Olaffson - 9-5-2004 у 09:03

Коли полине тиша
Неба колодязь,
Колом ходить місяць
В осанні святий -
На перехрестя
Долі питати вийду.

---

Ніхто не кличе...
лісом-чагарем біжу,
Хилиться віття до мене
В куряві млявій,
Дихання рве на кавалки
Прикре виття одиноке
Полем прямую: застигла
Постать...любов...мара
Гра, нерозгадана досі.

---

Босі ноги зігрію
В білім лимані
Ламаний дах
Туга на палях лаштує
Щастя - мов птах
Хтось навіщує...

30.3 - 8.5. 2004

©2004 Автор: Святослава Лученко

ВІДЬМА

Ingvar Olaffson - 9-5-2004 у 09:06

Кригу в долонях гріла
Крові заговорила
На підвіконні крила
Впали з німої вежі
Блискавка ніч спалила,
Де ж я тебе згубила,
Як опівночі мила
Місяця бліде тіло?
У молоці здиміло...
Тремом, тривожно, біло
Млосним туманом бріло
Скрізь наскрізне прокляття.
Десь ізгубилось знаття
Та ми, утім - не пара,
Кара моя ти, кара!
Світ заступило. Хмара
В серці дощить сльозами.
Прикрість під небесами
Черстві принади чавить...
Хто ж мого болю збавить,
Як я очей небесних
Випила синю труту?
Та, до любові, скруту
Більшу могла здолати!
Лиш не бариться, бгати
Прядиво - павутиння,
Доки душі осіння
Курява не здиміла.
біла розлука, біла
Льон посріблила...плаче...
Хоч на хвилину, наче
Серце заворожила.

8.05.2004.
©2004 Автор: Святослава Лученко
http://www.3muzy.com

МАНДРИ

Ingvar Olaffson - 9-5-2004 у 09:08

Я під місяцем чистим
Ночі п'ю поцілунок
Світ вільжистий в дарунок
У рожевім серпанку
На світанку приношу
До квітучого саду з насолоди й жалю
Мов найбільшу принаду,
Білу повінь зіллю
В сині луки досвітні
Де русалки столітні в коси зело вплели
Хмари геть пропливли,
Місяць стиглий укравши
В обрій з трав і квіток...
Серце, мов пелюсток
Сизий вітер здійнявши,
В синю вкинув ріку...
Ніч - лілею п'янку - день спалив...

04.05.2004.

©2004 Автор: Святослава Лученко

Гелена - 9-5-2004 у 09:45

***

У листопаді на світанку
Рожевіє на смітнику
Заграва зимового ранкy


Зів’ялих сподівань квітник
Похований уже під снігом
І дивний щем у серці зник

:(

ПІЩАНІ ЗАМКИ-МІРАЖІ

Ingvar Olaffson - 9-5-2004 у 11:07

не знаючи майстерності руками
із слів будую караван
він перетне пісків екран
між тим, хто спить, і снами

де архітектор с будівничим
так і не узгодили проект
де міражів мінливий силует
здається Градом Вічним

де хмарами країни
пливуть над містом дюнним
де маківки церков - хвилинні
пустельних вигадки вітрів
де сонця промінь, зір ноктюрн
любов мою негадано зігрів...


©2004 Автор: Святослав Синявський

АССА*

Ingvar Olaffson - 9-5-2004 у 15:40

Намальовані сни аквареллю
споглядає прозора душа,
неозорая ніч сипле зорі
в ебонітову воду. Руша
у мандрівку відвічну
тендітний метелик...

---

Стеля Дому Небесного вкрита смарагдом
Радосинь - навкруги, і весна, і весна...
Наче золотом сиплеться сонячний дощик
Дочекаюсь і я вороття
у казкову Країну Дитинства...

---

Ти настанеш, ввірвешься як вітер
Віти втомлено зашелестять
Стила ніч загуде і думки полетять
На крильцятах сполоханих літер

Літо Вічного Міста відкриє покрови
Розмаїття культур, толерантність ідей
Стануть тут в оборону і річища крови
Не поллються вже більше по волі людей

Ти настанеш, ти прийдеш нежданно
Данний Богом, наш Юний Королю,
У театр сей абсурду, де граємо ролю
Ненависну таку і жадану...

-----
* Асоціації Спричинені Самотністю Асоціацїй.

©2004 Автор: Ingvar Olaffson

Наталка - 9-5-2004 у 19:41

Чогось мені Ви так і не сказали...
Це був не біль - це був звичайний страх,
Мій світ, малий, як зернятко сезаму,
Вже зовсім розчиняється в сльозах.

А десь вгорі, холодна, невблаганна,
Така, як Ваші очі та слова,
Виблискує небесна пишна Панна,
В танку семи атласних покривал.

І знов на глум мене здіймає пам’ять,
І тішаться і судді, і кати:
На обрії, гаптованім зірками,
Моєї зірки більше не знайти.

Наталка - 9-5-2004 у 21:14

Солодкий янгол гірко-гірко плаче,
І пелюстки веселки обрива,
І кидає їх з неба - на удачу,
На росами присипані жнива.

На морі хвилі бронзові гойдають
Вітрильник мрій, забутий серед бур...
Солодкий янгол стежкою до раю
Веде дощів схвильованих юрбу.

А в тих дощах бринить відлуння тиші,
Теплом зітхає, дихає рілля...
Солодкий янгол лагідно колише
Народжене в любові немовля.

ЗЕЛЕНІ СВЯТКИ, КЛЕЧАЛЬНІ

Ingvar Olaffson - 10-5-2004 у 20:21

V.Luchenko


Зелені святки клечально
Небіжчиків кличуть в гості
Цвинтарні скарби печалі
Мирять ворожі кості

Клечальні святки зелом
Стелять дороги в храми
Міста поринають в села
Як полотно в раму

Клечальні – свята - зелені
Клекіт гамує тиша
Краплі дощу червлені
На землю,
..................що ледве дише...

Зелені святки, клечальні –
Трунок медово пряний,
Дзвін-золотий-вінчальний,
Вітер волі дніпряний...

14.06.03

Andriy_ts - 12-5-2004 у 15:05

Дякую вам пані Наталко за відповіть. А це один з моїх віршиків

Минає день за днем
І яне можу зрозуміти,
Чому минає швидко час
Чому? Чому? Себе питаю,
Але не знаю, як відповісти.
мені так хочеть у цьому розібратись,
Так хочеть спинити час
І я біжу за ним ,
Щоб наздогнати.
Ще мить, ще трохи
Він буде в моїх руках
І тут я відчуваю,
Що сили зраджують мені
В очах тьмяніє,
Я не бачу, куди мені йти
І тут я розумію,
Що марнії мої діла,
Що час мені не наздогнати,
Ніколи вже в житті моїм

Наталка - 13-5-2004 у 01:02

А можна ще кілька ваших віршів? Можливо, на "мило", якщо не хочете сюди кидати.
Цей дуже схожий на мій перший вірш. Тільки мій ще був про "любофф" ;), і зовсім без філософії. :)

Andriy_ts - 13-5-2004 у 09:04

Це один з останіх віршів,але він також нагадує мій перрший, але не зовсім

Andriy_ts - 13-5-2004 у 11:59

Ось ще одне моє творіння



Сон чи реальність

Ти приснилася мені
І ти була така реальна
Що мимоволі закохався я у тебе.
Ми стояли надворі і розмовляли
Ти говорила, а я мовчав
Тому що онімів
Я не знав чому
І тут нече грім ударив
Ти поблякла і розчинилась у повітрі.
А я прокинувся з думкою про тебе
Я ладен був убить людину
Яка така розірвала наш контакт
І цілий день ходив, як навіжений
Кидався на людей.
Настала ніч,
Але допомогти вона так і не змогла
І я крутився в ліжку
Тому що я не міг заснуть
Але над ранок сон таки прийшов до мене
І я заснув з думкою
Що більше я тебе вже не побачу
Но ти прийшла до мене
Ти говорилда, а я мовчав.
А потім я прокинувся
І мені вже стало легше
Я встав, умився
Нашвидкоруч поснідав
Тому що вже запізнювавсь на пари
Сів у метро
І тут побачив я тебе
Я підійшов і привітався
І ти мене впізнала
хоч перший раз побачила мене
Ми розмовляли, але без слів
Вони були вже зайві

29.03.04

Таких як ми не розуміють...

Тиша...

Ingvar Olaffson - 13-5-2004 у 12:54

Тиша, мов магніт
притягає тугу.
Тане в склянці лід.
Ніч. О пів на другу.
Пристрасті вогню
зараз так далеко.
Вікна відчиню.
Задихаюсь... Спека…
Зоряний маяк
освітив надію.
Я не знаю як,
але я зумію
відстань перейти
і в пітьмі не впасти.
Є у мене Ти.
Значить, є і щастя…

©2004 Автор: Iрина Пирiг

все минеться

Ingvar Olaffson - 14-5-2004 у 09:59

Сивий місяць
Рай кімнати
Зупинитись -
Не мовчати
Колисати
Чорні зорі
Зачинити за собою
Двері, що ведуть
До хати
Не пускати
До кімнати
Вітер,
Що надворі б’ється
«Все минеться....
все минеться...»

©2004 Автор: Anna-Asmera

Andriy_ts - 14-5-2004 у 12:12


Найстрашніше -- це криза
Коли ти нічого не можеш сказати
Тврї думки відлітаоть від тебе
і ти не можеш їх злапати
Тобі перекрито повітр'я
Твоє серце працює шалено
Ти підбираєш слова обережно
Щоб нічого не пропусти.

14.05.04
:)

ШИЗОФРЕНІЯ

Ingvar Olaffson - 14-5-2004 у 15:26

Svyatoslav Synyavsky

::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::
Це відбулося так раптово
Одразу світ мій
розколовся навпіл…
На тисячу друзок розбилось люстро
вмить
І в кожній Кай з душею, що замерзла
На тисячу друзок розбилось серце,
що болить
І в кожнім Королева Снігова
На міріади лун розбилась пісня
На Стіну Плачу наразившись…
Повивши в саван шал кохання,
“стомившись після бур і ласок і зітхання”,
моя душа розколота лежить.
Життя біжить
повз погляд мій…
Змій-спокуситель підсила посланця
Через вікно, через проміння
Уміння випрошу у Місяця, у Ночі
Очима викласти дорогу
Гладеньку ніби немовляти спина
“Спинися, сину” –
чую голос крові…
“Ви не здорові?” –
мене питає бабця в чорнім сарафані,
така тендітна,
сива,
вже напівпрозора.
А я…
Навіть не знаю
найти де відповідь
на це просте питання
“Та ні здоровий,
лиш чомусь спекотно
і душно в цім Чудовім Місті
на сконі дня” – відповідаю.
І так щодня –
“Вам зле?
Прийміть таблетку.
Пігулка ця Вам не зашкодить.
Візьміть. Ось скляночка з водою
Запийте.
Вам ліпше?
Молодець. То добре.
Спочиньте.
Хвилюватись ні до чого ”
І так щодня…
Чота думок розбіглася по шанцях.
До оборони, бранці
відділення шизофренії.
::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::


© Copyright: Svyatoslav Synyavsky,

частина друга...

Ingvar Olaffson - 15-5-2004 у 16:42

Лист паперу.
Малювати
Знову дощ
І ту ж кімнату
Згаслу свічку,
Темну ніч
Сльози знову
Пліч-о-пліч...
Закінчити малювати
Розізлитись, розірвати
Той малюнок
Знов почати
Візерунок -
Квіти, щастя.
Теплі руки...
Знов вкрадається
Розлука.
За вікном шепоче
Знову
Інший вітер
Інше слово
«Не забудеться ніколи...»

©2004 Автор: Anna-Asmera

АКВАРЕЛЬ, ПАСТЕЛЬ & ВУГЛИК

Ingvar Olaffson - 15-5-2004 у 18:01

пензлик,
акварель,
папір
зайчик сонячний,
кімната
треба зовсім небагато
щоб нестримувать напір
талану і дару жити
бризки піднімать, сміятись
бігти щоб блищали пяти
з лісу,
в поле,
в сонце,
в жито...
жити,
.......жити,
..........жити,
.............жити
*
треба просто говорити
як ти любиш це волосся
ці вуста, туге колосся
стану юного, вюнкого
як кохаєш, ту для кого
ти прийшов у світ опівніч
і залишився до ранку...
*
трунок випить до останку
до останньої краплини
на останнім полустанку
цього світу, в цю хвилину
все згадати, все простити
відпустить
раlomu
в Небо...

©2004 Автор: Святослав Синявський

PALOMA MIA (для Св.Синявського)

Ingvar Olaffson - 15-5-2004 у 18:03

"все згадати, все простити
відпустить раlomu в Небо..."
..................Святослав Синявський

відпустить palomu В НЕБО
в синь, в блакить,
в смарагд-безодню
де із гелію і водню
ватру янголи складають...

відпустить palomu в Поле
в жито...
у полову повінь
світ широкий щастя повен
ти зустрінь його, Голубко...

відпустить palomu в Море
в глибину його дельфінну
загадкову златодзвінну
де кити співають гімни
янголам Води - в - Безодні...

©2004 Автор: Ingvar Olaffson

ТЕАТР.ГОДО.

Ingvar Olaffson - 17-5-2004 у 16:39

пролог.
Будь-які асоціації з Бекетом
прошу вважати випадковими...;)

Ти втомивсь стоять на чатах
Годі
в глупу ніч пусту кричати
Годо,
де ти?
Ти - один. Нема в театрі
більш нікого...
Йде вистава. В дзеркалах
шукати годі
відображеннь, крім твого
і тіней Годо.
Більш нічого
не завадить втратить розум
і отримати нагоду
в час нічний зустріти Годо.
Згодом
зБожеВоліємо всі...

епілог.
Прошу не вважати цей текст
проявом сезонного загострення. :)

©2004 Автор: Святослав Синявський

МОЛІННЯ pro ЗАКЛЯТТЯ ( для IO)

Ingvar Olaffson - 17-5-2004 у 16:40

це лиш слова, не більше
це лише сни і більш нічого
а біль ще
гострий і такий, що
струни
на друзки поламати ладен
чарівна Мавко, Діво, Ладо,
поглянь на руни,
прочитай закляття
хай спомин-біль
згорить в багатті
і знову зазвучать
цимбали,
і лютні, і віола
д'аморе
скинуть покривало
і море звуків
поллється в ніч
і буде то Початком
Життя Наступного,
Амінь.

©2004 Автор: Святослав Синявський

СОН?

Ingvar Olaffson - 17-5-2004 у 16:42

солодкий сон, солодкі сни
спочинь, засни...
хай знову сняться
суцвітть весняна повінь
і грона зір і Овен,
що зачепився рогом
за одвірок
і ця забута Богом
дорога Звіра,
що янгола покликав
в поміч...

чарівні сни, чарівнодення
добу химерно поділило
ти спиш і набираєш сили
щоб знов пірнути у щодення
і Світ хоч на дещицю
змінити
і живу водицю
відпити з Джерела Святого
"усе від Бога" -
приймаєш ти на ніч
молитву
і в осяйную тогу
вбираєш Душу
йди, Небого
в серпанок, що
зайнявсь на Сході.

©2004 Автор: Ingvar Olaffson

Наталка - 18-5-2004 у 01:05

Інгваре, все, що ви тут опублікували - і ваші вірші, і вірші пана Святослава - то, на мій погляд, щось надзвичайне. :) Дякую Вам!

Ingvar Olaffson - 18-5-2004 у 09:16

Ви як завжди перебільшуєте:)
Але то дуже приємно чути.
Дякую,

Trickster - 18-5-2004 у 11:26

* * *

До щему дощем у дощечку
Б’ється серце на голці речей
Чорна кава, і попіл з вершечку
Недопалених твоїх грудей.

Ти зникаєш на дні попільнички,
Я знаходжу тебе повсякчас.
За столом догорають дві свічки
І поволі підпалюють нас.

І не жаль мені сонця і світла,
І вина вогняного не жаль
Чорна кава схолола й допита
І спалахує чорним кришталь.

Щось трапляється, щось закінчилось
І у темряві що настає
Ми засяяли, ми засвітились
І залишили всесвіт речей.

Trickster - 18-5-2004 у 11:31

* * *

Слів кохання не знайду
Море слів зрадливе...
Вітер випестив цноту
Лагідно, грайливо...

Я сказав, я все сказав
Що на серці зріло,
А любов моя втекла
Як звіря лякливе..

А за мить її в сльозах
Перехожий стрів
Лагідно, грайливо
Взяв її без слів...

ВАЛЬС

Ingvar Olaffson - 18-5-2004 у 13:41

-------------------------------
Цей дощ затяжний і надовго.
Шурхочуть краплини по вухах
Неквапним англійським бостоном
По вухах, по вухах, по вухах.

На шиї краплини намиста.
Наповнені блиском перлини.
Цей вальс незабутньо краплинний.
Перлини. Перлини. Перлини.

В ефірнім димку органзовім
Біліють молочно-коктельні
Ці плечі нагадують піну
Коктельну, коктельну, коктельну.

Простягую руку назустріч.
В червонім гипюрі долоня
Ляга у довірі зворушній
В долоню, долоню, долоню.

Твою відчуваючи близькість,
Незмога здолати первинне
Падіння таке неминуче
Первинне, первинне, первинне.

В обіймах таких неосяжних
Відносить від берега хвиля
Наш поступ такий далечущий,
Як хвиля, як хвиля, як хвиля.

Ця хвиля назад повертає
Та нас піднімає угору
Твоя лебедина омана
Угору, угору, угору.

Два лебеді: білий та чорний.
Паркет голубий і кохання.
Цей дощ затяжний і надовго
Кохання, кохання, кохання.



--------------------------------

© Copyright: Иннокентий Флик,

КОЛЬОРОВИЙ НОКТЮРН

Ingvar Olaffson - 20-5-2004 у 08:58

Дивися - ніч така бездонна!
Червоним небом
котить зграю...хмарин
і світиться
Крізь віття паперове
В той час передранковий.

Послухай - тон сріблястий листя,
Мінливий шепіт.
передрання світу... заходиться,
Кладеться на слова
Палітрою барвистих сновидіннь
Мов на черінь

Мелодія жива спіткала ніч
На перехресті...
Хитає вітер терези, легкий
та грається дзвіночком Феншуя
за весняним вікном.

20.05.2004


©2004 Автор: Святослава Лученко

Asmera - 20-5-2004 у 12:15

Просто жити (для С.С.)

"з лісу в поле, в сонце, в жито...
жити, жити, жити, жити"
................Святослав Синявський

Бігти у простори ночі
Зазирнути зорям в очі
Впасти у безодню літа
Шурхотінням вітру "жити!"

Спалахнути на світанку
Розчинитися у ранку,
Сонці, небі, травах й жіті
Подихом єдиним - "жити!"

Бігти босоніж, злітати
Аж на хмари.І зривати
Росяні барвисті квіти
Жити просто.Просто жити

©2004 Автор: Anna-Asmera

У сміх твій перелита спека мрій

Ingvar Olaffson - 21-5-2004 у 15:15

У сміх твій перелита спека мрій,
і ти вже там, задивлений у липи,
що жовтнем зайнялись.
І не спинити
Замруженого в сонце льоту вій.

Та сни тобі уже на покрову
віщують тиху згоду і неспокій.
Там випадуть сніги блакитноокі
На жовту неціловану траву.

І залізниці в сонну каламуть
згорнуть усі втамовані печалі
і, небо підпираючи плечами,
За нами запах липи понесуть.

©2004 Автор: Шмідт

Чужий чоловік

Ingvar Olaffson - 22-5-2004 у 07:20

Весна і осінь в імені однім
спокутують і сповідають дим
світанків,
Що занурені в небесні
озера.
Перевтіленням твоїм
вддаємось натхненно і за безцінь.

Одежі вбогіть - листя і жалі,
встеляють землю,
І слова землі
Уже тобою втілені у глині.
І облітають почесті малі
Із вуст твоїх.
І ставлять на коліна
Весну і осінь в імені однім.
У твій непевний і напевний дім
Хомваємось від вітру серед ночі
і дослухаємось. І клякнем перед тим,
як він молитву крізь гілляччя точить.

©2004 Автор: Шмідт

О ПАННО ВЛАДО...

Ingvar Olaffson - 22-5-2004 у 07:31

О панно Владо, панно Владо,
Ви вся - чарівність і принада
Для нас, метеликів нічних,
Що б’ються об ліхтар кохання
А вранці падають в знемозі
Як попіл сірий...
На підлозі зітхання вітру
Вимітає з кімнати рештки.
Рештки Раю,
Що не здійснився...

Панно Владо,
Згадайте наш політ до мрії
І хай щастить Вам,
Хай зоріє
Над Вами Небо Талану...
А я засну
І в снах барвистих
Із грубих слів
Смарагд-намисто
Змайструю Вам...

О панно Владо, панно Владо
Ви вся чарівність і принада
Для душ, що прилетіли
На поклик Вашої Краси.



©2004 Автор: Святослав Синявський

Ніч сірого метелика

Ingvar Olaffson - 22-5-2004 у 12:39

----------------------------------------------------------
Сірий метелик у зимному світі ожив.
З переполоху і страху – “лиш не на плаху” –
Фосфору краплі на крильцях пухнастих згубив.

В нашому світі усі будуть ситі.
Навіть метелики з їхніми тими ... химерами”
Скліплені очі, світанковим сном оповиті.

“Спасу нема! Де їх стільки понабиралось?”
Хмари із градом ніколи не ніяковіють
(Може й уміють , та совісті геть не зосталось)

- А я сріблястим метеликом в просторі стану
- Слухай, яке ж ти немудре створіння!
Треба ж, мати уміння сліпнути з ночі до рання.

Всі ми злетілися світла шукати, та світло вражає
Тільки у самому сяйві, в погибелі мить,
Враз защемить: “Боже, як всесвіт палає!”

25.08.2001р.

------------------------------------------------------------

© Copyright: Лученко Святослава

Біль

Ingvar Olaffson - 23-5-2004 у 09:27

І майже витовкти це слово
із мозку...якби ж не боліло.

Ти знаєш, в Африці є острів,
ти уявляєш - справжнє диво!
серед пісків - оаза і великий острів
*щось говорити, тільки б не боліло*
хто там живе? якісь птахи, напевно пави
*де ж ті рятуючі пігулки?*
кричать, дурні великі курки.
*заснути, тільки б не боліло
хребет зламати...тільки б не сама.*

І...майже....витовкти...це слово...

©2004 Автор: Зелінська Наталія

САТАНІВ.СИНАГОГА.

Ingvar Olaffson - 23-5-2004 у 12:16

Льви золоті на блакитному небі –
Знову знамення...
Знов до бійниці синів споряджай,
Бідний Іцхаку.
Знову розпука, знову молитва, знову надія
Знов синагога – міць і твердиня
Від тугаринів.

Знову Сатанів об’єднує воїв
Бій без пощади
З нами пліч-о-пліч вірмени і руси
Німці і ляхи
Знову розпука, знову молитва, знову надія
Знов синагога – міць і твердиня
Від тугаринів.

©2004 Автор: Святослав Синявський

ДИВО-СОН (за мотивами Jelezniak)

Ingvar Olaffson - 23-5-2004 у 14:03

в смарагдовій безодні твоїх очей озерах
потоне сум-печаль, прокинеться весна
насуплений хлопчак, вчорашняя дитина
тинейджер з Позняків* почервонівши враз,
вразливий... зрозуміє як ти кохаєш, люба
Його і нас,
............малих
....................і кволих пілігримів...

перед лицем твоїм марніє ритм і рима
рисак моїх надій галопом мчить до шлюбу
любисток на вині – в ночі дороговказ
казкова пісня-мрія, стриножена година
динари на траві у тілі диво-сна
на спомин стос сонетів
............................ і підпис
.....................................“ніби Зеров**”

* Позняки – район Києва на Лівому Березі.
** Микола Зеров – український поет-неокласик.
….Загинув на Соловках в 30-ті роки.

©2004 Автор: Ingvar Olaffson

ЛИЦАР КОХАННЯ(для Jena Woodhouse)

Ingvar Olaffson - 23-5-2004 у 14:05

Лицарі ночі в зоряних шатах
Коней баских осідлали
Лицарі ночі ордену Діви
Славою Всесвіт квітчають
Лицар Любові, сонцем в шоломі
Путь осяйний покажи нам
Лицар Кохання , ти – наше Дао,
Ти – наше Небо і Вічність.
Лицар Любові в срібній кольчузі -
В темряві світоч надії
Лицар Кохання, ти мій Володар
Я – зброєносець останній...
Лицарю ночі, це не гординя
Бути останнім, хто візьме
В зранені руки Хрестне знамено
І донесе до Фортеці...

©2004 Автор: Ingvar Olaffson

БАБИН ЯР.

Ingvar Olaffson - 23-5-2004 у 15:56

Моїм братам-і-сестрам-юдеям і на них схожим,
що полягли в численних Ярах України,
Білорусі та Польщі від етнічного українця
Cвятослава Синявського.


“Дорогожичі”* – небо курличе,
Небо з Безодні волає –
“Дітей ховайте. Дні, що пророчив
Батько настали!!!”
“Дітей ховайте”, - собаки лають,
собаки брешуть,
але то правда –
“В Бабинім Яру
нас убивають
і наших діток...”

“Дорогожичі” – небо курличе,
Небо з Безодні волає –
З бронзи ляльки** діточок кличуть -
“Ви нас забули!!!”
- “Ні не забули, доленька злая
нас розділила...”
В Бабиній Яру
Спомин і спокій
В синяві квіток...


“Дорогожичі” – небо курличе,
Небо з Безодні волає –
Крук з потойбіччя над гаєм кигиче
“Яром до Раю...” –
лине і висне над зелен-плаєм.
Тиша у парку...
В Бабинім Яру
В жовтій кульбабі -
Пам’яті Свиток...


* Дорогожичі – вулиця, що веде до Бабиного Яру.
** Пам’ятник дітям, котрі полягли в Яру.
В бронзі зображені
ляльки, що їх залишили діти.
Знаходиться біля станції метро “Дорогожичі”

-----------------------------------------
© Copyright: Svyatoslav Synyavsky

jaguara - 24-5-2004 у 22:31

яка прєлєсть! :D аж настрій поліпшав :)

Asmera - 25-5-2004 у 09:55

2 Bis
Суперово!! :)

Кухня 1

Ingvar Olaffson - 25-5-2004 у 14:39

Відсутність світу, відсутність ідей -
ляпаса дати вчорашнім снам би!
та цей нескуштований навіть день
кращий за поділ себе на ямби.

Відсутність світла, повітря суть -
В легенях - дихать шкідлива звичка.
все, що закінчили і почнуть -
видобування вогню з запальнички.

Цигарка й цигарка - дим тече -
Ще раз цигарка (уже остання)...
Схилитися на неспокійне плече
в чеканні відштовхування, викидання.

І забринить останнім теплом
Осені
тихого щастя мить.
Потім - назад з похилим чолом -
Я вже була там.
Вистачить.

©2004 Автор: Шмідт

Кухня 2

Ingvar Olaffson - 25-5-2004 у 14:43

Ти сядеш на операційний стіл,
бо серед снів усіх твій сивий дух ні-
чого не знайшов.
І листя крил
опало золотом.
Лиш сивий дощ на кухні
Із крану - все гіркішає вода.
ховається у золотих лаштунках
твоя душа.
Сповільнена хода
іі дзвенить так болісно і лунко,
Як оплески,
Як ляпаси,
Як сніг,
Як рибина об лід - об очі й руки
ТИ бився.
І у звивинах доріг
До НЕЇ
Ти знекровив свої рухи.
І став невидимим, і повернувся в дім,
І повтікали в поле златі коні -
На стигле жито.
Ти сидиш один.
У кухні хліб сухий на підвіконні...

Птахи твої полинули в літа -
видзьобувать поезію Горація.
І сивий дощ - нескорена сльота
От-от почне останню операцію.

©2004 Автор: Шмідт

Кухня 3

Ingvar Olaffson - 25-5-2004 у 14:45

Гербата холоне - солодка й нудотна -
між провінційних міст.
В прокрустове ложе, приємне на дотик,
вмістишся в повний зріст.

Безсонно ти будеш на ньому лежати,
(добре, що зразу звик)
Поки чергову захололу гербату
Внесе у купе провідник.

Знов починається...
З чого ж почати?
- Все спориші й пирії...
Прийде свобода на запах гербати -
ти не помітиш її.

©2004 Автор: Шмідт

Цикл - листи на війну

Ingvar Olaffson - 25-5-2004 у 14:47

1
Це тільки початок війни -
естетика поруйнування
захоплює юних бійців.

Перші листи в туман -
вперше пиячать в окопах,
перші відбитки куль...

Сонце вгруза у сніг,
сонце не хоче знати,
хто з них зустріне смерть.

2
Серце стукає техще й тихше -
втома і біль в очах...
Дощ тобі, любий, листа напише
краплями по дахах
міста, лишеного на страту,
вкинутого у ніч.
Любий, це спершу важко вбивати
(Сни у жахах протиріч) -
потім все буде легше й простіше -
пам"ять зіп"єш до дна.
(Ніч із-за хмари сніжинки кришить)...
Любий, все спише війна.

3
Чути, як тіні говорять -
дивно і зимно сьогодні..
Наші тіла - прояд,
так непростимо холодні.
Сніг, ніби цвіт абрикоси
сипле на очі й губи.
Вітер колючий зносить
краплі червоної згуби -
тихих сердець уламки...
Ми мовчимо вперто.
Завтра знайдкть зранку
Нас -
Неприховано
Мертвих.

4
У голові ще відлунюють громом і криком
постріли в дим
і спогади про зізнання
В тому, що страшно,
так страшно зістріти "завтра"!
І вдічі страшніше ніколи його не зустріти...

В травні-траві він сидить - одягнений просто
в зелену сорочку -
він, певно, у ній народився -
солдат невідомий плете із кульбаби віночок,
І зірвані квіти
пошерхлі долоні печуть.

©2004 Автор: Шмідт

Олексій Мачехін - 25-5-2004 у 17:34

Цитата:
Першим відправив користувач Bis
Екскурсія містом… :)


Немає нічого… Ніякої ложки.
Та варто лиш очі примружити трошки…
Оно Olexiy захищає всіх жваво
Від СНіДу та „нариків” в битві кривавій,

:(
Цитата:

P.S. Звісно якщо не „зачебурашать”.


Та нє, бач, якщо хтось заступиться - розчебурашують. Мабуть і сам пам`ятаєш. :rolleyes:
Цитата:

P.P.S. Всім, хто на мене образився… Не ображайтеся будь ласка


Добре, не буду :cool:

Вже...

Ingvar Olaffson - 25-5-2004 у 18:55

Вже морок розповзається глевкий,
Цілує шибки зболених осель,
І стеляться, мов ріки, рушники
Під ноги недоспіваних пісень.

Вже повінню набухли жили днів,
І стріхи роз’їдає мертвий дощ...
Скажи мені, чи ти весною снив,
В полоні заметільних білих площ?

Вже вітер розкидає, наче хмиз,
Сухі, тріскучі стежки та шляхи,
І чути плач минулої зими,
Розтертої на сніжні порохи...

©2004 Автор: Наталка Очкур

БОЖЕВІЛЛЯ,СМЕРТЬ, СПАСІННЯ.

Ingvar Olaffson - 27-5-2004 у 17:18

для Оксани Вальтер-Шмідт
букет із пуп'янків дружби
*
Божеволію тихо
під вітру зітхання
музика спліну -
розтин душі
сонце ніяк не сідає
боїться лишати одного
на березі ночі
**
ночі - молочно-білі
зорі украдені, де ви?
п'ялять з під вій більма
Янголів вбивці-Деви,
хочуть схопити, в морок
тягнуть стриножений розум
тобі - давно за сорок
ти - вже прибитий морозом
до хреста на узбіччі Долі...
ворушиться ледве-ледве
надія-змія долі,
у сінях, в холоднім Ледві,
на призьбі у
Потойбіччя...
***
у вічі сказати мушу тобі, охоронцю Зали
ти не пускаєш марно мене до Вогню Святого
усе що тобі казали, споряджуючи в Дорогу
сьогодні - не має сенсу
сьогодні - забуте Богом
бовваном у тьмяній тиші стоїш, на лиці - забрало
душа твоя ледве дише, лишилась вона на денці
і дух твій давно забрали
і день цей
лиш тінь від тіні,
лиш вуж, що живе в сінях
покинутого Маєтку ...
****
білі лілеї, блакитна вода
в центрі глибока і незворушна
зіпявся на ноги - іди
вона зрозуміє, зцілить і зігріє
холодом вдаривши спершу
блакитна троянда на тлі золотому
то нагорода за довгу дорогу
липовий мед і вино полинове
в трунку Спасенного Раю...
Випий!
І більш не вмирай...
*****


©2004 Автор: Ingvar Olaffson

III.ПОЄДИНОК

Ingvar Olaffson - 27-5-2004 у 20:06

----------------------------------------
Досі Крилаті не забули,
Як століття зійшлися на раду
Як у герці за право влади
Задзвеніли пружні мечі

Потім велетні розмахнулись
І не стало у світі миру
Лиш нові засвітились зорі
А мільйони зірок погасли.

І припали до ніг Титанів
Темно-сіро-зелені очі
Заволали про вільну Волю
П ’яні тіні у сірих строях

І закралося в пам’ять тихо,
Непомітно створіння дивне
Мимовільно забракло сили
Роздушити його в обіймах...

Знов затихло усе в чеканні...
Та чеканили кроки Вої
Під присяжні і підневільні
І створінню тому покірні.

© Copyright: Лученко Святослава,

Nazar - 27-5-2004 у 23:02

Залишися на ніч із чужими жінками.
Кожна з них – і чужа, і твоя водночас.
Ця готельна стіна – це єдине між нами.
Перший раз. І останній . І тільки для нас.
Залишись! Повернись! Божевільний поете!
Цього більше не буде. Ніколи. Повір.
Тільки раз – на великій планеті
У маленькій кімнаті
Буде лагідний мир.

(с) Мартінка ДП.

Твоє бажання

Ingvar Olaffson - 28-5-2004 у 09:50

Твоє бажання стверджене обманом,
Принижене, як золотом - хрести,
Над ним криваві стеляться тумани
Під ним палають страчені мости.

Моє кохання - урвище над небом,
Куди не падай, а злетиш у вись...
Давно мої знецінено потреби
Твоїм байдужим, здавленим "колись".

Бо те "колись" згубило пишні шати,
І вбогу сутність вітер намішав...
Твоя любов - велика, як розплата -
Не варта і щербатого гроша.

©2004 Автор: Наталка Очкур

"Ти - вже прибитий морозом..."

Ingvar Olaffson - 28-5-2004 у 16:14

“Ти - вже прибитий морозом
до хреста на узбіччі Долі...”
Ingvar Olaffson

“Ти - вже прибитий морозом
до хреста на узбіччі Долі...”
Ти – вже зневірений в силі
спалахів перших ранку.
Небо ще вірить у сльози,
плаче собі поволі...
Краплі важкі і стиглі
тихо повзуть по ганку.
Ти вже забув про себе,
мрія Твоя – розп’ята.
Вітер, мов божевільний,
падає у калюжі.
Перш ніж злетіти в небо,
котяться душі в п’яти.
Ти – все ще дуже сильний…
Тільки самотній дуже…

©2004 Автор: Iрина Пирiг

Ти - звичайнісінький

Ingvar Olaffson - 31-5-2004 у 09:07

Ти - звичайнісінький. Негарний.
Як тінь розбитого вінця,
Але на вій своїх чагарник
Ти все нанизуєш серця.

А їх - багато. Так багато.
Вони караються, живі...
Чи то спокута, чи розплата,
Та що отримали - ловіть!

Ти - звичайнісінький. Безпечний.
Ці очі - сірі, наче дим,
Одноманітний почет речень,
В яких - ні згадки про "завжди".

Ти слів, які панянкам любі,
Ніколи вчити не бажав,
Та погляд твій - сердита згуба,
Для снів і спокою - іржа.

А усміх твій - такий печальний,
Як прорахований політ...
Ти - не звичайний. Надзвичайний.
Чому це так мені болить?

©2004 Автор: Наталка Очкур

Світ вражає фальшивою грою...

Ingvar Olaffson - 31-5-2004 у 09:08

Світ вражає фальшивою грою.
Віє холодом. Небо стримане.
Хтось в руїнах шукає Трою.
Я – в реальності. Забери мене...
Поміж хмарами ніч ховається.
Тіні діляться таємницями.
Біль у спогадах розчиняється.
Пахне липою. І суницями...
Час, оспіваний пілігримами,
задихається від свідомості.
Важко дихати. Забери мене
в стан постійної невагомості...

©2004 Автор: Iрина Пирiг

ГРА СИНЬОГО З ЖОВТИМ.

Ingvar Olaffson - 31-5-2004 у 13:07

-----------------------------------
Тобі здається гра триває
Та п’єса скінчилась давно
На східцях синього трамваю
Ти п’єш дешевеє вино
Трамвай стоїть, трамвай прип’ятий
До бруку міста – Міста Мрій
Ще ним впивається хлоп’ятко
Щоб завтра вбратися у стрій
Зелено-сірої бавовни
І розчинитися в імлі
Без крику, без жалю, безкровно
Як привид на святій землі...
*
Та гра триває, гра триває
Без режисера, без лаштунків
В вузеньких вуличках так лунко
Звучать акторів голоси
На східцях жовтого трамваю...
Птахами втраченого раю,
Піснями згубної краси
Хлоп’ятко снить і в сні вмирає
Щоб народитись на Землі...

©2004 Автор: Ingvar Olaffson

Назар Куций - 31-5-2004 у 14:38

То не гра - то справжнє чисте життя, у якому нікому не заздриш. Життя без тягара бруду. Абсурд? - Кому як... Кожен по-своєму вправі визначитись зі своїм еквівалентом ваги.
І зовсім не обов"язково вмирати, для того, щоби жити далі. Вже вмерли до нас за це! Спробуйте сповідь... там є ще багато чого для життя!

Heathen Hammer - 31-5-2004 у 17:35

Там де вона стояла
Чорні квіти мов пальці ростуть
Тягнуть пелюстки до неба
Де невинні хмари пливуть

Розтануло сонце ранкове
Переплавивши шкло у росу
Хустинкою блакитною
З підвіконня витру сльозу

Там де вона стояла
Туманом заховане озеро спить
Хто побачить його на зорі
Привидом стане в ту ж мить

Привидом стане
Привидом стане
Як веселка
Як вона...

МОЄ МІСТО.

Ingvar Olaffson - 3-6-2004 у 08:42

--------------------------------------
Моє місто – це сонячний ранок,
що лягає туманом на брук
Моє місто – це потяга гук,
що везе мою душу зі Сходу…
Моє місто – це згоєні рани
і сповільнений серденька стук…
Моє місто – це музика рук
призабутого Богом народу…
Моє місто – це завше погода,
ніжний легіт і тиха журба.
Моє місто – це срібна труба,
що зіграти готова Осанну…
Моє місто – це княжа угода,
що звільнила навіки Раба.
І навіки лишила в тенетах…
Моє Сонячне Місто,
То ж де,ти?…

--------------------------------------

© Copyright: V.Luchenko

Asmera - 3-6-2004 у 09:43

МІЙ ХРЕСТ

Сьогодні вечір, а вона – з ними.
Сьогодні вітер, а я сам, знову.
Оце мій хрест, зніміть його з мене.
Оце мій хрест, зніміть мене з нього.

Оце мій хрест. Я ніс його довго.
Зустрів її і кинув під ноги.
Оце, кажу, такі мої дрова.
Ти розпали мені вогню з нього.

Вона сказала: “В мене є фрески.
У мене храми є, на них – шпилі.
Якби маленький, золотий хрестик.
Якби на шию, а не на спину”.

Тепер прийшли і кажуть: “Прощайся”.
Центуріони стали, як влиті.
Візьміть маленьке золоте щастя.
Лишіть велике кам’яне лихо!..

Хрестоносіння, кажуть, – це догма,
І час новий мене змете, змеле.
Оце мій хрест, я ніс його довго.
Зніміть мене. Зніміть його з мене.

(с)Олександр Ірванець

Білі вірші

Ingvar Olaffson - 3-6-2004 у 17:34

Білі вірші
Жовте листя
Безкольоровий сум
Барвисті спогади

Закидання власного я
Спиною бачу буття
Яке не вимовити
Ані пісню заспівати
Лише поринути цілковито в БУТИ

Феєрія
Майоріння раптової цілеспрямованості
Білий птах цілепокладання
Білий вірш буяє буттям

©2004 Автор: Самарканд

БЛАКИТНА ТРОЯНДА (для І.Ф.).

Ingvar Olaffson - 4-6-2004 у 20:08

*
Блакитна трояндо,
ці звуки не тлінні...
так, сумно
так, гарно...
ця музика спліну
не марно
лунає...
в готичнім костьолі
колінно
ми творим молитву
ці звуки не тлінні
блакитну троянду
на тлі золотому
несуть під склепіння
тобі, Мій Спасителю
Юний...
**
Тобі, мій Учителю,
нитку бурштину
із моря мілкого
стараюсь піймати
гублю намистину
із хліба гливкого
з думок кострубатих
будую хатину
щоб в ній зимувати
залишити душу...
***
химерне створіння
живе між коріння
у Лісі Моєму
і слухає пісню
жалобную вітра,
що хвилями стогне
і дюни лоскоче
так схожі на перса
у місячнім сяйві...
****
ці звуки не тлінні
так гарно,
так сумно,
так дивно
у храмі побачить тебе
на колінах
ти твориш молитву
і протіг виносить
блакитну троянду
у ніч, що дощем золотим
пролилася...
*****
©2004 Автор: Ingvar Olaffson

Нормалайзер - 4-6-2004 у 22:54

Видих...
Намацую спід.
На споді – тільки я.
І більше – хм.. тільки я.
Нікого більше не є на споді:
Усі – на морі, мабуть – на сході.
Бо в нас – дощезно. Нехай.
Бувай.
Гора і край.

Ще видих
(ну звідки я знаю,
чому – другий видих
буває?)
Можливо –
крохмалена постіль?
Неможливо-крохмалена,
Крохмалем відпалена:
Зробити вдих не дасть?
Але – не дасть і в дих...
(січас напишу триптих)

Про тих, кому
Завше добре:
На споді.
В крохмалі.
В безодні.
Між скальпелем і шкірою.
Між краєм гори і прірвою.
(Якби я вродився вірусом –
То був би вірусом нежиті
І лазив би по папірусу
Єгипецькі вірші мережачи...)

ГОЛОС

Ingvar Olaffson - 5-6-2004 у 09:36

-------------------------------------
*
В мушлях відлуння моря
Довге як ця печаль
Незрозуміла збоку
Незрозуміла.
Жаль...
**
Протяг свічок не тушить
Але кладе у гріб
Стогне старезна груша
Сохне на чарці хліб...
***
Слухаю голос мушлі -
"Лайнер пливе в Магріб"
Суше Сахара душу
Сохне на чарці хліб...
****
В мушлях відлуння моря
Довге як ця печаль
Незрозуміла збоку
Незрозуміла.
Жаль...
******

--------------------

© Ingvar Olaffson

Чумацький Шлях

Ingvar Olaffson - 5-6-2004 у 13:01

Спиняється усе щоб відпочити трохи...
У поросі світів лишається життя
Не до печалі мабуть...

Скрипучий віз – “торох” і покотивсь за обрій
І скиглить з під коліс, вколисане у шлях

Колюча мла мов пліт ладнає над небесний,
Спитається, коли спинюся на нічліг:
- Колись, але востаннє...


© Copyright: Лученко Святослава

ВМИРАТИ РАНО

Ingvar Olaffson - 5-6-2004 у 14:17

Вмирати рано
розпрями до світла лик
напийся прани,
рано до світла з Роси
росою на луг впади

*
бажай бажане
досягай досяжне у
бігу по колу

*

колом котиться
колесо доленьки до
початку шляху

*

шляхом курява
стелиться, постіль стели
чорнобривенька

*

чорним лакують
червоне тло заходу
тіні спочилих

*

спочинь на хвильку
хвилею укрийсь нехай
тобі присниться
червоний лев і чорний
бусол, що в'є гніздечко.

ОКЕАН.

Ingvar Olaffson - 8-6-2004 у 13:38

Тут все інакше -
спів китів,
поліфонія барв,
корали,
ґроти...
Тут час по-справжньому тече
І витікає з аквалангів...
Хто ти -
тут розумієш
раптом -
просвітління,
дотик...
коханої плече,
бурштинове каміння...
Вгорі - не небо,
а тонка межа
поміж світів,
нанизаних
на сонячне проміння...

©2004 Автор: Ingvar Olaffson

В ОКОЛИЦЯХ ЗІРКИ.

Ingvar Olaffson - 8-6-2004 у 13:40

В околицях зірки
жити не просто
Вибухи чути
протуберанців
Вранці з обличчя
здирати коросту
жахів нічних
І чекати Посланця,
що серфінґує
на сонячній хвилі..
Жити не просто
Жити не сила
Вітер питає -
"Де твоя мила?
Де загубив
золотого ятранця,
Пане Юначе?"
Чом душа туже,
чом душа плаче
в ранок прозріннь
на околиці Міста???

©2004 Автор: Ingvar Olaffson

ЗЕЛЕНИЙ БОГ.

Ingvar Olaffson - 8-6-2004 у 13:48

Я люблю водограй,
і кленове намисто,
і всевладдя Зеленого Бога,
що сьогодні народжує
Літо...
Я прокинуся завтра до світу
І всі вікна відкрию в оселі,
у якій зимувалось так довго...
І вітривців впущу
Хай здіймають до стелі
хвилі радості буйні...
Я у них розчинюся.
Щасливо...

©2004 Автор: Ingvar Olaffson

Вінок втечі

Ingvar Olaffson - 16-6-2004 у 08:39

Intro

Розший своє тіло квітками,
розширь своє тіло до коми...
на душу лягла, мов камінь
Тобою залишена вдома
Кумедна картата сорочка -
Її на гіллі повішу,
коли уже вітер не схоче
в листі любитися.
Й тиша
Шпаціруватиме містом
(нам Янгол її напророчив).
Я знаю. що ти навмисно
не взів цю кумедну сорочку.
...................................
Ніч твого тіла відтінки
викарбує на вікнах
покинутого будинку,
де я залишилась вагітна.

1
Втекти зі мною
(а втекла лиш я)
Весна хотіла передсмертно-дика.
мій кінь іржав і неспокійно дихав...
спекотний штиль над хатою стояв

На вії падав, очі затуляв,
і дім зникав у сферу забування.
Де плакала любов моя остання,
як сонне негодоване маля.

Я вмилася струмками і пішла
Сідлать коня.
Упала зі стола
зів"яла квітка - їй цвісти несила.

Я пахощами сповнилася вщерть,
залишила весну на тиху смерть,
бо так вона приречено хотіла.



©2004 Автор: Шмідт

Вінок втечі - продовження

Ingvar Olaffson - 16-6-2004 у 08:41

2
Бо так вона приречено хотіла,
Моя душа. блукати у пітьмі,
щоб стрітися у ній хоча б на мить
Із привидом кохання.
І невміло

Вперед ступала, квилила в тумані,
шукала стежки їжі і води,
Та не знайшла.
І ось прийшла сюди -
Оплакувать любов мою останню.

В порожню задивляючись блакить,
Душа моя надламано мовчить -
вінком зів"ялим голову покрила.

Вбирає в себе пахощі і сни,
і скоро біля скорбної труни
роздасть на цвіт своє безглузле тіло.

2
Роздасть на цвіт своє безглузде тіло
копитами зім"ятий степ,
і птах
Загубиться у весняних дощах,
шукаючи сліпучого світила.

Ступив у потолочені жита
Перед світанням обережний вітер,
І всю росу із поля ніжно витер,
Як сльози із лиця душі.
щоб та

Приготувалася зрання до втечі,
Сплітаючи слова вінками речень,
І щоб її ніхто вже не спиняв.

А вітер буде нас наздоганяти,
Гулятиме у аипаленій хаті
І гладитиме поглядом коня.

3
І гладитиме поглядом коня
На згарищі отім мала Дитина,
Скрадатиметься тихо попідтинню,
І ноги їй колотиме стерня.

Ловитва Птаха, що блука в дощі
Триватиме до середини літа.
А я уже усім по вінця сита...
Од всього цього, од усіх -
Мерщій!

Тікатиму крізь квіти і кущі
Дитиною і птахом у дощі,
Коня вхопивши за хвилясту гриву.

Але Любові погляди сумні
Вкарбуються десь там у глибині
Моїх очей. прийзначених до зливи.

5
Моїх очей. призначених до зливи
Весняне небо сонцем не здола.
Проситиму прозріння і тепла,
Як камінь, що ховається в припливи.

І полетить вуглина у долоні
Зі згарища,
і руки обпече.
Та не рукам, а серцю боляче -
Воно так тяжко стукає у скроні,

Пульсує в мозку, житом пророста,
Яке потолочив мій кінь.
Пуста
Душа не потребує цеї ниви.

Попереду коня вона летить,
Тож не помітить, як у певну мить
Весна впаде у сонні переливи.

6
Весна впаде у сонні переливи
Крихких прощань на цвинтарі.
Луна
Безглуздих слів поміж могил скона.
...Поховано любов мою тремтливу...

Блукатиме по цвинтарю Дитина -
шукатиме гостинців по гробках,
І на вінок зів"ялий сяде Птах,
Не пролетівши навіть половину

Свого шляху до літнього світила -
Він крихти підбиратиме з могили.
Та не насититься з того стола.

До рук притулиться Собака вбогий,
Осліплий.
І у мене, як у Бога
Проситиме прозріння і тепла.

7
Проситиме прозріння і тепла
Скмний Собака, зречений самітник,
Та все що маю - то безглузді міти,
Якими не зігрілась - обпеклась.

Над нами сивий вечір нависа...
Я залишусь на цвинтарі,
допоки
Мого кохання не затихнуть кроки
У теплих сутінкових небесах.

По смерті буде зібрано конклав -
забуде все, що напррокував
Моїй Любові янгол неписемний.

І Янгола судитимуть сичі -
Зведе Він очі й важко промовчить,
І прийде Ніч, безпомічна і темна.


P.S Всьо, маю бігти. Продовження казки трохи згодом, коли знайду вільну хвилинку.

©2004 Автор: Шмідт

КВАРТА І

Ingvar Olaffson - 16-6-2004 у 08:42

Ловитва птаха, що блука в дощі
Така безпомічна, неоковирна
Скінчилася і почалася мирна
Гонитва містом в гамівнім плащі

На мотоциклі-втечі-від-життя...
Гаруємо у кишеньковім парку,
Кохаємось, знов затіваєм сварку,
І знову мир і сльози каяття...

„Таке життя”...Впресовані в роки
зім’ята постіль, щоки і боки...
Світлини в рамках на зів’ялих стінах

У пустку паутинну дивляться мою –
Чи хто там є? Там я, німий,стою
Впокорений нарешті...На колінах...

©2004 Автор: Ingvar Olaffson

КВАРТА ІІ

Ingvar Olaffson - 16-6-2004 у 08:44

Впокорений нарешті...На колінах...
Перед іконою стриножу мить,
стривожу душу хай ще поболить
у Переддень Великий Переміни...

Ці стіни паперові тьмяне світло
просочують. Мов трунок його п’ю...
Спираюсь на костур і вже стою.
І тінь свою вкарбовую у віт тло...

І оживає звуками німе кіно.
І Птах сполоханий і скривджене Воно
рулади розливають згодженим дуетом...

І вечір наливається в тонкий бокал...
Орган, віола, вищезгаданий вокал
перетікають з рондо в менуети...

©2004 Автор: Ingvar Olaffson

КВАРТА ІІІ

Ingvar Olaffson - 16-6-2004 у 08:47

Перетікають з рондо в менуети...
мої фантазії –фантомів гра.
Мій сад росте, потріскує кора
від руху соку... Золота карета

закопана десь тут, під берестом розлогим.
Його коріння заплело в косу
цих статків таємницю і красу
листів,що падають опівніч на підлогу.

І слава Богу, що їх можу прочитать...
Вони приходять „тайно, яко в ночі тать”
Я кожен раз боюсь, що цей – останній.

Тому напружено вслухаюсь в кожну мить.
У тиші серце вже не стука , а гремить
І небу сяйво місячне співа осанну...

©2004 Автор: Ingvar Olaffson

КВАРТА ІV

Ingvar Olaffson - 16-6-2004 у 08:49

І небу сяйво місячне співа осанну,
І знову зорі градом б’ють об білу ніч,
І знову линеш Ти крізь глибину сторічч
в цей бар, де ми сидем вже зовсім п’яні.

Чи чуємо Тебе? Навряд, мій Давній Друже.
Чи бачимо? Мо’ хвиленьку якусь зі п’яних віч.
Спасибі рому, то таки є добра річ
Для сили візуальної. Байдуже,

що завтра скаже Дому Господиня
на сон солодкий на бруківці попідтинню...
Ми бачили Тебе, ми снили ніч Тобою...

О сьомій похмелюся, відкрию скриню.
Дістану плащ, вдягну краватку жовто-синю.
Піду на Плац, щоб готувать війська до Бою...

©2004 Автор: Ingvar Olaffson

любові зорі і сонця

Ingvar Olaffson - 16-6-2004 у 08:51

любові зорі і сонця
цілунки рук і ніжність тіла
від перших слів і до кінця
відлуння пристрасті як стріли
летить крізь грози і дощі
щоб впасти сумнівам під ноги
спочине місяць на плечі
розсипле сяйво на пороги
котрі давно на самоті
чекають кроків як осанни
і кроки тихі
саме ті
почує ніч
так бездоганно
думки ламають призми снів
ведуть із відстанями битву
я відчуваю ясність слів
котрі
сплітаються
в молитву

©2004 Автор: Iрина Пирiг

Вінок втечі, продовження, I. O.

Ingvar Olaffson - 16-6-2004 у 08:53

І прийде ніч безпомічна і темна -
Нового обиратиме Царя,
Най підвести його до вівтаря
І обвінчать із Янголом таємно

(Та не Царя він поцілує -
хмари.
Свою подобу лиш віддасть царю,
Щоб із сичами виставить на прю
Свої війська
Й за двох отримать кару)

Але я не суддя вам - лиш глядач.
Тож вилий сльози, Царю,
Вільно плач,
ПокИ ніхто не бачить, пОки темно.

Я одверну лице і знов піду,
Загрузну із конем в болоті дум,
І буде броду кінь шукать даремно.

©2004 Автор: Шмідт

Великодній літопис (для плаща І. О.)

Ingvar Olaffson - 16-6-2004 у 08:56

Все це написано дуже давно і. може, хотілося б щось змінити, однак це буде неправильно. Тож, маємо те, що маємо.
1
Скоро Великдень
І п’яні святі
Будуть вештатись небом,
Викрешуючи блискавки.
П’яні священики
Будуть молитись
На мироточиві ікони,
Ловлячи ротом краплі їх сліз.
Щасливий Хусейн,
Хоч би і мертвий,
Засукає рукава брудного савана
І обійме американського генерала
...Всі забудуть про тебе, янголе...





2
Ти заховаєш свої крила під плащ –
До біса холодний квітень –
І підеш у кав’ярню на розі,
Де знайома офіціантка
Привітно всміхнеться:
- Сьогодні паски в асортименті.
- Ні, дякую, мені тільки каву, -
Ностальгічно зітхнеш
І так засумуєш за домом,
Що дерева вибухнуть цвітом.
Всі здивуються:
„Як це раптом?”
Але не згадають про тебе, янголе.

3
Ввечері тіні стають довшими,
З облич стираються будь-які настрої,
Сонце знову чинить самогубство,
Пірнаючи в Лопань.
Йому наплювати на те, що Великдень,
Йому наплювати на тебе, янголе...
Бо який же ти, в біса, янгол,
Якщо не вмієш літати,
Якщо ніяк не можеш повернутись додому?
Сонце не вірить в бога,
Сонце не вірить в тебе,
Тому і вбиває себе щоденно.
...Ти винен у смерті сонця...



4
Чорні авта хазяйнують вночі –
Вони – санітари міста.
Сьогодні вони приїдуть по тебе, янголе.
Сьогодні їм стане дуже цікаво,
Чому ти так любиш Великдень,
Невже через крашанки й паски?
Тихо муркочучи мжичкою,
Чорні авта запитають,
З чого зроблені твої крила
І навіщо на джинсах пацьорки...
Нехай ці почвари зовсім не вміють жартувати
(їм-бо нічим усміхатися),
Але ти, янголе, усміхнись їм прямо у фари,
Бо саме авта порятують тебе від життя
І навчать, врешті решт, літати...


©2004 Автор: Шмідт

Вінок втечі - епілог

Ingvar Olaffson - 16-6-2004 у 17:09

9
І буде броду кінь шукать даремно
Серед безкраїх золотих пшениць.
Він упаде в колосся долілиць
І пригада літа оті буремні,

Коли у яслах плакала Дитина,
І Третій Птах приніс оливи віть,
І дім стояв, де згарище лежить,
І попід вікнами цвіла калина.

Я підніму коня і далі шляхом
Ми підемо від болю і від страху,
Й від щастя,
Що утримать не змогла

Між краплі дощові і між калюжі
Я пробиратимусь,
та воду не подужать –
Наздожене мене ріка-хула.
10
Наздожене мене Ріка-хула,
Скупає в співчуттях і у прокляттях.
І як не буду згарища минать я,
Та все одно, вуглиночка мала

Покотиться стежиною услід,
І Цар за мною вирушить в дорогу,
Дитина, Янгол і Собака вбогий,
І запах свій відпустить глоду цвіт.

Вони підуть за мною,
мов сновиди,
Справляючи скорботну панахиду,
І згодом перетворяться на дим

Покинутого дому, болю й щастя.
І сліз моїх не стане на причастя,
Та стане на триєдність у однім.

11
Та стане на триєдність у однім
Моїх блукань у серединнім царстві.
І що на те повість безжальний Марс твій,
Коли я стріли випалю на дим,

На запах ладана,
Щоб Морок одійшов
Од соку, що у глоді закипає
І крає ніч сліпу на небокраї,
З труни виймає приспану Любов.

Дитина тулиться до висохлих грудей
Мерця-Любові.
Вже зайнявся день,
І птах сумний готується до злету,

І цар труну колискою гойда –
“Засни любов, оскліла і бліда”...

Її не стане на вінок сонетів.


12
Їі не стане на вінок сонетів,
Розхитаної втечею Душі.
Пиши мені, коханий мій,
Пиши
Із табору військогвого,
З наметів
(нехай листи не знайдуть адресата,
бо я давно вже рушила на Схід,
І лиш Люові підзабутий міт
хова від вітру випалену хату),

Бо я жива тебі лише в листах,
Які несе на цвинтар Третій Птах
І кидає в смутні потоки Лети.

А я на вітер кидаю слова,
Бо ж я, насправді, лиш у нім жива –
Я визнаю сурму й суму поета.

13
Я визнаю сурму й суму поета
І ту Весну, що силилась втекти...
Через Ріку не зведено мости,
Тож я готуюсь до хрипкого злету.

Торкнися вуст моїх, надгробний камінь,
Торкнись ноги моєї, кропива,
І ви відчуєте, що я жива –
Я на коні.
Ви лишитесь за нами.

І поза нами.
Ми ж бо вже не ваші,
Рушаємо стежиною у хащі,
І плаче Цар,
І Янгол плаче з ним.

Дитина виросте й розкаже цим усюдам,
Як зник в гущавині нащадок Юди,
Забувши піч і стіл,
забувши дім.


14
Забувши піч і стіл,
Забувши дім,
Я визнаю сурму й суму поета.
Її не стане на вінок сонетів,
Та стане на триєдність у однім.

Наздожене мене Ріка-хула,
І буде броду кінь шукать даремно.
І прийде ніч,
Безпомічна і темна –
Проситиме прозріння і тепла.

Весна впаде у сонні переливи
Моїх очей, призначених до зливи,
І гладитиме поглядом коня.

Роздасть на цвіт своє безглузде тіло,
Бо так вона приречено хотіла
Втекти зі мною.
А втекла лиш я.


P.S. Ну от, це був майже вінок сонетів. А "майже", тому що побудований трохи за іншими правилами. Привіт усім!

©2004 Автор: Шмідт

Відвідувач

Ingvar Olaffson - 16-6-2004 у 17:11

Цей вечір зимовий, як ранок, що схожий на ранки,
Коли ви плели мені коси по ночі.
Вночі
Приходили Ви, ніби злато у руки до бранки -
Хазяйські цілунки хололи на теплім плечі.

Звалося і плакалося - притопити години,
Коли ваші п"яти зминали стежиною сніг.
І сходило сонце,
а мій співрозмовник єдиний -
Надщерблений місяць, інклюзом* котився до ніг.

Не плач і не бийся, стежками розкраяне серце,
Духи вогню, вилітайте із пустки печі.
На руки взяла мене Ніч (зимний вечір, не сердся) -
Прийдете Ви.
І нічого не треба.
Мовчіть.

* Монета, в якій живе злий дух. Коли за неї щось купуєш, вона обов"язково повертається до господаря. Та в якийсь момент інклюз вирішує змінити хазяїна - губиться, і господар монети в ту ж мить помирає, а душа його відходить злому духу.

©2004 Автор: Шмідт

ЛАНЦЮГ ВТЕЧІ. ПОЧАТОК

Ingvar Olaffson - 16-6-2004 у 17:13

1.

Втекти з тобою так хотілося... Та видно
світ на ловитву випустив нових хортів,
і степ лежить на виворіт, і сто чортів,
і полудениць сто позірно і овидно

чатують на крота, голубку, ящерицю
Я вже не встиг, чи може ще не втік?
Стою невидимий у колі... В котрий бік
рушати? Задача... Ось намацав крицю

як вуж холодна і швидка як блискавиця
замінить ладанку і пляшечку водиці
у час урочий,вирішальний цей

зі мною сто життів повернутих до тями,
зі мною сто порогів на краю до ями
і двійко всеблагих, смарагдових очей...

©2004 Автор: Ingvar Olaffson

Маленький Принц

Ingvar Olaffson - 17-6-2004 у 16:01

Твої знекрилені криваві корогви,
Як голуби поранені упали
На рейки мого ранку, що як рись,
Біжать у ніч по роковому колу.
Ти ж так хотів розп'яття, тож урви
Журбу мого життя, розсип коралі
Мого намиста.
І дивись, дивись,
Як їх визбирую з-під ніг твоїх
і з болем
Прощаюся, порушуючи гру
Тіней і світла,
Роздираю грати!
Розмито фарби виром почуттів,
І лінії спливають по долоні...
Попереду безкрайній степ.
Беру
Тебе за руку - ми йдемо вмирати
Бо зрушено гармонію життів -
Твоя троянда не зросте у лоні
Порожньому, позбавленому снів.
Маленький Принце, ти ЦЬОГО хотів?

©2004 Автор: Шмідт

Червнева колискова. Вишні

Ingvar Olaffson - 17-6-2004 у 16:03

І це уже не усмішка, а вишкір.
В розмазаній помаді заховалась
Маленька смерть.
Колише вітер паростьї
Руки моєї.
Небо стало вищим.
Раптово.
Я залізу на горище -
Ховатися у сіно, ніби в мушлю
І борсатись у передзим"ї душ.
Лю-
блю іще усе, що ти понищив -
Торішній дощ і небеса колишні,
Що ластівками зачипали плечі
Та надихали цвіркунів надвечір...
А втім, бери, руйнуй, загарбуй, лиш не
Зачипай червневий шурхіт вишні,
Що відцвіла так швидко і так пишно -
(Я скоро ягодою на гіллі повисну,
Вкарбуюся у червень - нині й прісно).

©2004 Автор: Шмідт
http://www.3muzy.com

Жоржиновий спів навколо

Ingvar Olaffson - 17-6-2004 у 16:05

Жоржиновий спів навколо.
Зібрались докупи мальви.
Любисток співає solo.
І листям тріпоче кальвіль.

Все ніжне таке і свіже.
Я барвами звуків граюсь.
І музику сонця ріжу,
Та небом з очей вмиваюсь.

Діезами світ лунає.
Я - космос і знак єднання.
Очима цей світ вбираю.
Я - ключ до його пізнання..

Всі барви ввібрали звуки.
Й лунають в хоралі спільнім.
До них простягаю руки
І все ж залишаюсь вільним.

©2004 Автор: Дроздовський Дмитро
http://www.3muzy.com

Останній сон

Ingvar Olaffson - 18-6-2004 у 09:02

Даруй мені – я думала про тебе
Напевно, міріади довгих снів,
Загорнутий в чорнильно-синє небо,
Цей біль під серце кинувся мені.

Простиш. Чи ні? Я так хотіла спати,
Я так боролась – ніч перемогла,
І та, яку ти поведеш до страти,
Твоє ім’я не викине на злам.

Не викричить – вона не вип’є чари,
Твій вирок, злий, як сто церковних книг,
І поведе, таврована, плечами –
Чого ж іще чекати восени?

Волосся шовк обійме грубу плаху,
Незайману, візьме її в полон,
Проллється кров... Ти знаєш це. Ти - знахар,
І ти прийдеш у мій останній сон!

©2004 Автор: Наталка Очкур

Все так, як треба

Ingvar Olaffson - 18-6-2004 у 09:04

Чому болить моє потішне серце?
Все так, як треба – ти моїм не був,
Пекуче літо жадібно сміється,
Сльозами висіваючи журбу.

На віск ворожка-липа виливає,
П’янку, безжальну правду - переляк,
Все так, як треба – у забутім раю
Уже давно не орана земля.

Ледачий раб обридлого сеньйора,
Складає міст з уламків дивних мрій...
Чому болить бодай найменший порух?
Це все так хибно. Те, що ти – не мій

©2004 Автор: Наталка Очкур

Вінчання

Ingvar Olaffson - 18-6-2004 у 09:05

Чорні хмари нас вінчали,
Зорі плакали, сумні,
Ми – заручники печалі
Чи поплічники брехні?

Вітер гупав знавісніло
В дзвін розчахнутих небес...
Ні, я все-таки любила –
Може бути, що й тебе.

Так, я вірила у диво,
Присягаючи дощу,
Тільки це несправедливо –
Те, що він зненацька вщух.

Сни, бажання, квіти, зорі -
Все залишило мене,
Усміх твій, такий прозорий
В очі холодом дихне.

Скаже “сердитись – не сердься”,
Забіліє, наче сніг,
І відлунням донесеться
Те “віднині і повік”.

©2004 Автор: Наталка Очкур

ГРАД СВЯТИЙ СВЯТОСЛАВА

Ingvar Olaffson - 18-6-2004 у 09:09

Скільки відміряно років-
Кроків?
До порога у Біле Місто
Тісто
Замісили в діжі Боги
Тоги
На тендітні вдягли плечі
малечі,
старечі,
юначі
Поскакали у вир шалений
на буланих і вороних
Із хортами
на княжі лови
Соколами в степи
полові
За Дніпрові спливли пороги
У Тавриду без вороття
Святославе,
прокинься, Князю
Оселедцем-тряхни-косою
Гуком ніч розбуди
Хай вої
Ощетинять нічліг
Мечами
блискавицями і сичами
перекинуться характерно*
Бродники-браття-Тво'ї
Хай ударять у стан ворожий
І ПЕРЕМОЖУТЬ
........
Скільки відміряно років
кроків
У град твій святий,
Святославе?



© Copyright: V.Luchenko

Volodymyr - 19-6-2004 у 14:04

Музика З Запахом Осені...

Ця музика з запахом осені
Нагло вкрадається в душу -
На горло караючи спомини,
Змиваючи накип ілюзій...

***

Гордість постане між нами,
Гонору скелі безликі -
Втоплять чуттєвість словами,
Виженуть поглядом диким...

З криком підніметься птаха,
Стомлено здіймуться крила -
Небом накриється жага,
Туга за поглядом тихим...

***

Ця музика з запахом осені
Пластирем зклеює душу -
На блюз перетворює спомини,
Що грають на струнах ілюзій...

(с) Volodymyr

...над чолом ясним Ізіди(за мотивами J.Woodhouse)

Ingvar Olaffson - 19-6-2004 у 14:36

над чолом ясним Ізіди -
повний місяць мов би лотос
діаманти зір в Короні
ніч чарівну освітили
і над морем сяйво дивне,
і над лісом, над болотом
Світ наповнюється Світлом,
що несе його світило
між Юпітером і Марсом...
.....................
ницим фарсом видається
світ, в якому править тіло
врода показна химерна,
ефемерна і хвилинна...
тож дивлюся знову в небо
і питаю - "ти хотіла
щоб тобою милувався?"
доля людська швидкоплинна
і шагренева до того ж...
......................
в срібну тогу одягнуся
у Вівтар до Храму Діви
я зайду на сконі ночі
фіміам курить і свічі
запалить тобі, Ізідо
в тінях ранішніх Годіву
упізнаю і Безсмертю
подивлюся прямо в вічі
на порозі Дня Нового...

©2004 Автор: Ingvar Olaffson

ТРИЛИСТНИК

Ingvar Olaffson - 19-6-2004 у 16:36

&&&
Літепло лине
хлюпоче ласкаве.Нам
мов дар пророчий
падає в долоні лист
Читати не вміємо...
:::
Крізь павутиння
з роси і води росте
ціль розуміння
:::
Зайнявся захід
багрянцем багаття. Ти
так хотів цих барв
Тепер твоя палітра
змагається з осінню...
&&&

© Copyright: 575

Журавко, настели мені гніздо

Ingvar Olaffson - 20-6-2004 у 09:47

* * *

Журавко, настели мені гніздо
на залізобетонних опорах
високовольтної лінії.
Я заспіваю тобі пісню,
що потече і горами і долом
у міфічну вічність.
Настели мені гніздо - високо,
я втечу - у спокій.
В самоту одягнений - стану хором,
і кидатиму пісні догори,
під ноги, на усі чотири боки.
Може, забуду, що кохав
дівчину, схожу на осінь.

©2004 Автор: В'ячеслав Острозький

Герметично замкнений простір

Ingvar Olaffson - 20-6-2004 у 09:50

* * *

Герметично замкнений простір.
Тіло - долання меж.
Споглядає мене навпроти
стоголовий голодний пес.

Допивають шматки зневіри,
мов вампіри, мої думки;
залишаю під тином тіло,
опяніле від дикості.
Проминаю шалені гони,
розчепіривши дві руки...
Коби міг - полетів у гори,
щоб зігріли мене зірки.


©2004 Автор: В'ячеслав Острозький

РОЗКОЛ.КВАДРОАСОЦІАЦІЇ.

Ingvar Olaffson - 20-6-2004 у 13:51

Розколота свідомість
розбита ніч на друзки
а сяйво місячне бентежить,
ятрить і крає,
душа, що не належить тобі
вмирає,
судомить тіло і рушає
у Сад Пісень

***

Сеньйоро, зупиніться
на мить
я хочу Вас спитати
чому так серце ампутоване
щемить,
чому до хати
хоче повернутись
Господар, що
давно помер?

***

Сер Томас відає напевно,
він вчився в Оксфорді Старому,
він кожну крапку, кожну кому
в Cтарому Фоліанті знає, кревно
Сер Томас зацікавлений надати
Вам точну відповідь,
гайда ж питати...

***

Тату, скажіть хоч Ви
простим немудрим словом
чому так боляче одному
в кав'ярні слухати
це соло
для флейти і душі,
що розкололась навпіл???

©2004 Автор: Святослав Синявський

ЛЕБІДЬ БІЛИЙ, ЛЕБІДЬ ЧОРНИЙ.

Ingvar Olaffson - 20-6-2004 у 13:53

Білий Лебедю, білий.
Болем гаптовані дні
розчиняються в синій безодні...
Всесвіт - холодний.
Ми - завше одні...
Хмари космічного водню
зорі єднають...
Сумні хто серця об'єднає,
Лебедю Білий?

* * *

Чорний Лебедю, чорний
В чарах твоя печаль
об'єднала самітників хворих...
Північне холодне море.
Останній причал...
Повітря - таке прозоре.
Паротяг з даля прокричав
що ти відлітаєш у вирій,
Лебедю Чорний...

©2004 Автор: Ingvar Olaffson

КІНЕЦЬ ПІВДЕННОЇ ЗИМИ.(з Джени Вудхаус)

Ingvar Olaffson - 20-6-2004 у 14:35

Такі сумні бувають вечори
На зламі серпня при кінці зими
Коли тіла метеликів лежать
Як пале листя,
коли дерева без кори
Над стилим озером
вп’ялися вітами у синь

Перисті хмари під склепінням неба
На клапті крає юний місяць
Мій сум світлішає,
чого ще серцю треба,
у час коли душа метеликів померлих
летить весні назустріч ...

©2003 Автор: Святослав Синявський

віддати все

Ingvar Olaffson - 21-6-2004 у 16:55

віддати все щоб вдруге стати сном
щоб небо розділити і з’єднати
щоб спокоєм спуститися на дно
щоб гори висотою перегнати
кохати так немов останній раз
доводиться торкатися до щастя
позбавитись вражаючих прикрас
обтяжливих для шиї і зап’ястя
сприймати світ крізь призму чистоти
і думку відпускати у польоти
зірвати чорну маску самоти
і відчувати погляди на дотик
любити день воістину ясний
любити ніч воістину казкову
для того щоб повернення у сни
на цей раз вже не стало випадковим

©2004 Автор: Iрина Пирiг

Все похапцем. Жити ніколи.

Ingvar Olaffson - 21-6-2004 у 16:57

Все похапцем. Жити ніколи.
Стираються світлі спомини.
У сонця чомусь канікули –
і літо безмежно втомлене.

... А десь море вабить хвилями.
І мушлі шепочуть стримано.
Шукаєш себе між стилями,
збираєш слова між римами.

Це щастя – всього лиш копія.
Зізнання – всього лиш речення.
Любити Тебе – утопія.
Від Тебе піти – приречення...

©2004 Автор: Iрина Пирiг

Alter Ego

Ingvar Olaffson - 21-6-2004 у 17:05

Я відчинив у вечір двері світлі.
Крізь них побачив місяця краплину.
У білому, мов цвіт акацій, світлі
Себе почув я на якусь хвилину.

Постукавши до себе ненароком,
Я не знайшов потрібної людини.
А місяць припікав, засліпле око
Дивилося і бачило лиш стіни.

Так важко віднайти цей вхід до себе,
Бо себе ще не знаю, тільки я є.
В мені – якесь бездонне синє небо
Я – місяць, що навколо кружеляє...

...Я зачинив у вечір двері світлі.
На них застигла місяця краплина.
У білому, мов цвіт акацій, світлі
Мені б знайти себе хоч на хвилину...

©2004 Автор: Дроздовський Дмитро

Tempika - 21-6-2004 у 17:19

...коли, коли колискова
заведе до снів?
...коли, коли сонця коло
скотиться?
Тоді
я літатиму в сузір*ях
плинучих небес, –
нетривких і невстидливих...
....і розтану десь.

дві пісні про дім

Ingvar Olaffson - 22-6-2004 у 17:27

Маку пелюстка торкається ніжно вилиці,
Ніч затікає у срібні лелітки зіниць
Білої кицьки, яка у пітьму не надивиться –
Там десь у маковім полі ти спиш горілиць.

Сниться тобі твій залишений дім зі східцями,
Миша, що тихо й завзято долівку шкребе,
Кицька, що з’єднує ніч зі своїми зіницями,
Кицька, яка не повинна чекати тебе


1
Біжиш крізь верби й цвіт гречаний
В обійми степових русалій -
Цигарка й кава – так звичайно...
Відлунням у порожній залі
Прим’ятої трави зітхання.
Туман лягає пелехатий
На юнок, що твоїм пручанням
Насолодившись, будуть спати.
Малює замки сутінкові
В кімнаті дим.
Тобі – покою
І волі.
А мені – любові,
І наш будинок над рікою.

2

Обірвалась перлинна низка
Поміж небо і ледве мжичка.
І безкрилі коштовні бризки
Вкрили жасмин і липи -
То твоя невблаганна звичка
Кличе у Світ Великий.

І посивіє в ніч на сливі
Соловей між двома світами,
За імлою зачата злива
Заспіває тужливо й тихо.
(наш будинок у горах тане)
То моя полинова втіха –

Дочекатися,
нанизати
До перлини перлину знову...

І грубку топити в хаті,
Чекаючи.
©2004 Автор: Шмідт

Знайдена парасолька

Ingvar Olaffson - 22-6-2004 у 21:00

Ти підібрав мене зламану –
Спиці мої вирвано.
Ти – між двома мелодрамами,
Я – між двома прірвами.

Скоро вже й дощ литиме –
Капель важкі китиці.
Не спроможусь вкрить тебе,
Вирвано бо спиці всі.

(листопад 2003)

©2004 Автор: Шмідт

Зі щитом, або...

Ingvar Olaffson - 23-6-2004 у 14:09

Ще один недошлях
Не втілено,
Передчуто.
Cum scuto aut in scuto*
Плутаюся в життях.

З дому - і безвісти -
Зализувать губи-рани,
Розгадувать очі-руни,
Плетиво рук плести -

Ледь доторкатися,
Віддаючи цигарку.
Щем потече по карку
(біль мені до лиця).

Ще один недошлях
Вже торувать обридло.
Маємо час обидва
Виспатись
на
щитах.

* Зі щитом, або на щиті (лат.)

©2004 Автор: Шмідт

ЛАНЦЮГ ВТЕЧІ-2. КРОК ЗРОБЛЕНО.

Ingvar Olaffson - 23-6-2004 у 16:45

і двійко всеблагих, смарагдових очей
щоночі в келії з'являються моїй...
запалюю свічу і дістаю сувій
читаємо удвох допоки запече

вогонь, що лише вчора за Марсом тьмяно блимав
тоді зніму сутану і викину клобук
і чуба випущу ...дістану з сіней лук
і дам ся волі...і стріли проведу очима

і вилечу в вікно...посрібленим волоссям
над оковидом слід залишу...повелося
таким от робом з'являтися в країні цій

ну що ж хай посполиті думають, що знову
у небі перелесник діє ,чи може супернова
хай думають...гайда зі мною у політ...мерщій...


©2004 Автор: Ingvar Olaffson

ВИДІННЯ КВІНТИ

Ingvar Olaffson - 24-6-2004 у 20:08

Ти миттєвий цілунок
В тишу вкинеш до ранку
Десь на темному ганку
Я чекатиму знову
................довго-довго, довіку
- - -
І немає їм ліку –
Ночі всі в ліхтарях,
Біля спалених вікон
Втротуарені в траур
- - -
Ти - заклечаний червень...
Просом сни зацвітали
Пил порожній здіймали
Дикі вихори в полі:
.................пружні-пружні, сміливі
- - -
І в заплутаній зливі
Все сплелося востаннє:
Сум, трамваї шумливі,
Збите дихання літа.
- - -
Плюскіт, колесо грає...
Світ розкраяний навпіл:
Тут і там таємниче
Дріт вростає у землю.

......................23.06.2004

©2004 Автор: Святослава Лученко

http://www.3muzy.com

Брама Неба.

Ingvar Olaffson - 28-6-2004 у 14:49

В інтернет-кав'ярні тихо,
п'ята ранку,
я - один...
Друг мій - кволий
ледве диха
впав на ганку...
Хід годин
зупиняється для нього.
Витікає в пори неба
еліксир душі.Не треба
вже просить нічого в Бога
Лиш дорога,
лиш дорога...
Вкрита сріблом
Брама Неба.


©2004 Автор: Ingvar Olaffson

ні про кого я так не думаю

Ingvar Olaffson - 28-6-2004 у 14:51

ні про кого я так не думаю
як про Тебе
торкаюсь мріями
скільки сил перейшло біду мою
скільки сліз розтеклось під віями
як до Тебе жила
як дихала
в бутафорних світах губилася
у душі апатійна віхола
розгорталася
і крутилася
я шукала себе
псевдоніми
підбирала щоб якось вижити
поки Ти не зігрів долонями
спрагле серце зимою вижате
поки Ти не розсипав промені
в місті дуже сумної готики
зупинив невблаганні повені
обернувши думки у дотики

©2004 Автор: Iрина Пирiг

ПРИРЕЧЕНА (середньовічне)

Ingvar Olaffson - 30-6-2004 у 08:43

Жевріє...Лілеї тавро рожеве
В променях спить на плечі
Коси мабуть відрубали...
Мечі ваші сховайте
в піхви до віку!
Та заспівайте на втіху
собі і мені
Пісні, що спогади збудить яснії

26.06.2004

©2004 Автор: Святослава Лученко

ЗУСТРІЧ.

Ingvar Olaffson - 30-6-2004 у 08:44

З дерев останній падолист
Спаде мов плащ в передпокої
Землі зготовлено гливкої
Та вітру дикий танець-твіст

Прощай! Без "трохи" - вже зима
В душі мабуть. Передранкова
Туману марилась тюрма
Дарма усе. Усе чудово

Свічадом профіль пролунав
Мов постріл.Стримана вітальня
Зустріла нас. А ти чекав...
І маєш - пісенька прощальна

Ось тільки вихор закрутив
Листок малесенький в калюжі,
Хтось легко навпіл розділив:
Смутні, відчужені, байдужі.

26.06.2004

©2004 Автор: Святослава Лученко

Пил неба

Ingvar Olaffson - 30-6-2004 у 18:32

Лезом
У безум
Кинути
Вирваний криками плід.
Виліт
Куль
в себе
вмістить
Правду мою
Порожнечею втрати.
Замовкнуть навіки.
Сокиру вхопити -
Зрубати тополю себе,
Вікно цілувати
Очима сліпими
Шматочками вати
Заліплювать дірку
у ЧАСІ
Та більше не страшно -
На п"ятах пил неба
в півнеба
СОНЦЕ

©2004 Автор: Шмідт

Volodymyr - 2-7-2004 у 20:02

Осіннє... (dedication #1)

_______________________I.P.


Знаєш... Наша осінь пахне жовтим
Листям, зкрученим на дні
Неба - ледь зігрітого в долонях
Хмар, прошитих сонцем вдалині...

Знаєш... Наші дні давно минули...
Й десь клубочиться в мені
Страх... І тиша... Вічний спокій......
----------------
Твій дзвінок - «Ало?..» «Привіт!... Як ти?»

Tempika - 2-7-2004 у 20:54

через закоханості грати
дивлюсь на тебе, білий світ..
я день шукаю, мов багаття
у лісі, серед чорних віт
мене вплітає світ, як промінь,
у срібну течію життя
твій погляд не мене знаходить,
я невблаганно вже не та
мій голос не дзвенить, як квітка,
на тріпотливому стеблі
чому так палко, стрімко, швидко
весна у небуття летить?...

(з шкільних віршиків)

B.C. (for Kristi)

Ingvar Olaffson - 3-7-2004 у 12:48

Svyatoslav Synyavsky

"Глаз твоих чёрный кофе
Льётся на кос моих медь"
http://www.stihi.ru/poems/2003/10/22-872.html

Очей твоїх кава чорна,
Струмує на кіс моїх мідь
Міняється світ. Учора
Помер у тобі медвідь
Ти... не...пам’ятаєш мабуть
Як в муках чари долав
Тепер ти мій. Вабить
Тебе мій стан... До лави
Тебе ще прив’язано, милий
Дух ще не все переміг
Вода ще не все змила...
*
В душі, що ступа на поріг
Народжується багаття
Багатство світла і слів
Ти переможеш гаддя
Що виповзає з голів,
Убитих тобою тіней
Знятих мною проклять
Я відчиняю сіни
Волхви там уже стоять
Вони принесли в дарунок
Скриньку...
Тебе розв’яжу
Випий, коханий, трунок
Майбутнє тобі розкажу
Розчинюся в очей твоїх каві
Розтану в тумані днів
Будеш мене ласкавить
Народжу тобі синів
Будеш мене кохати
Тонути в глибинах ночей
На чорній скелі у хаті
Смарагдових очей
Моїх без дна і броду
Моїх до кінця віків
Будиш ся пити вроду
В обіймах м’яких оків
*
Чорна твоя кава
Червона моя мідь
Прошу тебе ласкаво
З надр до моїх угідь
Там коні пасуться срібні
На полонинах гір
Ти все, що мені потрібно,
Дарунку далеких зір...

Мамі...

Ingvar Olaffson - 3-7-2004 у 12:49

Не виросту із маминих тривог,
Хай мчать роки, сполохані, мов коні,
Та знов мене торкається сам Бог
Святим теплом пришерхлої долоні.

Не виросту із маминих турбот,
Бо в них довіку всі ми – немовлята,
Молитва мами та її любов –
Мого життя і спокою солдати.

Не відісплю тяжких ночей без сну,
І сліз її не зможу я відбути,
Але зміняю їх на ту весну,
Яку так хочу мамі повернути!

Не виросту із маминих турбот,
Бо доки світ цей білим називають,
В нім серце нені та її любов –
Один-єдиний справжній вхід до раю!

©2004 Автор: Наталка Очкур

Пообіцяй

Ingvar Olaffson - 3-7-2004 у 12:51

Пообіцяй мені що-небудь -
Сьогодні я така сумна...
Шатро ожинового неба
Ковток медового вина.

Пообіцяй мені що-небудь –
Уповні місяць, зорепад,
Чи сум, в якому чорний лебідь
До плеса білого припав.

Пообіцяй мені півцарства,
Або краплиночку роси –
Чи світ, начищений до глянсу,
Мені на таці піднеси.

Знайди суворість океану,
Чи, краще, млосні міражі,
Або скажи мені “кохана”,
Або – нічого не кажи.

Віщунки - зорі щось пророчать,
Таврують плоть густих небес...
Пообіцяй мені, що хочеш,
Пообіцяй мені себе!

©2004 Автор: Наталка Очкур

Tempika - 3-7-2004 у 13:18

твою посмішку виплаче небо
несподівано теплим дощем
знову мокрі, щасливі дерева
десь за сонцем зустрінуть тебе
а мене не спіймати на волі
дощового весняного дня
подивись
небокраємо поволі
клаптик неба зліта наче птах
я розтягую мить і куштую
кожну крихту чекання і мрій
львів
шпилястий тісний
начаклує
у відлунні дощу шепіт твій...

(з шкільних віршиків-2)

СОНЕТИ ДУЕТОМ-I.(I.O.& C.C.)

Ingvar Olaffson - 4-7-2004 у 11:37

І лід горить і мліють діаманти
Пекельне небо, дикий суховій
Замок зламали і розкочують сувій
Письмен таємних кляті окупанти

А ти стоїш вся чиста на пуантах
І сві прадавній дивиться з-під вій
На море лжи, на острови повій,
На продані за копійки таланти

І вже здається сил нема знести
Цей зсув у прірву.Спалено мости
Між світом і тобою, та надія

Ще не вмирає, ще зоріє. Жага
Життя клекоче і перемага
А розум божевіллю протидіє...

©2004 Автор: Ingvar Olaffson

СОНЕТИ ДУЕТОМ-II.(I.O.& C.C.)

Ingvar Olaffson - 4-7-2004 у 11:40

А розум божевіллю протидіє...
Химерний витвір, чи таємна гра?
Струмує сік, приховує кора
І рух і напрям пристрасті.Події

Розпочинаються не тут.Лодії
Вже спущені на воду,вже нора
Прокопана під муром...Зазира
З-за спини Вій і характерник діє

І чинить розбрат. Місто упаде -
Воно приречено на помсту, і ніде
Немає порятунку. Шлях в неволю

Оракул пророкує. Обр гряде!
Сховатьсь - зась! Не відвернути Долю!
Тож кволий опір чиним де-не-де...


©2004 Автор: Святослав Синявський

ПРОСТО ЄДИНА (експромт для Xristi)

Ingvar Olaffson - 7-7-2004 у 18:29

Це просто купальське
вино вечорове
із папороть-цвіту,
з багаття,
з вінка
надріз на запясті
та навхрест із крови
а потім в любистку
до ранку...
дзвінка
висока,десь там у зеніті
єдиная нота...
повисла
єдина,
ти справді єдина
в Симфонії Світу і Свята
в урочу годину
мені заподіяна кара -
на брамі розпятий
твоєю любов'ю
воскреслий
віднині
у Духа,Отця і у Сина...

©2004 Автор: Ingvar Olaffson

ОГЛЯДАЧ КРИНИЦЬ.

Ingvar Olaffson - 7-7-2004 у 18:31

“I’m looking into deepest wells…”
(вільний переклад з англійської
у авторськім виконанні)

Я оглядаю ці
бездонні і пусті криниці
Вони подібні до тунелів,
що відлунюють думки,
так схожі на шамана заклинання...
То можуть бути помилки,
Гріховні марення, чи глибоко
приховане кохання...
Мечі то можуть бути,
чи стріли золоті,
які зникають високо над головою...
З могутніми, здавалося, словами,
під охороною молитв,
я залишаюсь тут, на скелі,
що є насправді дюною,
а мо’ курганом глиняним...
Юрби потоки, там – внизу,
нуртують, хижими птахами
розщіплюють на кванти
моє життя, любов і волю...

04.07.2004

©2004 Автор: Валентин Лученко

СОНЕТИ ДУЕТОМ-IIІ.(I.O.& C.C.)

Ingvar Olaffson - 12-7-2004 у 14:19

Тож кволий опір чиним де-не-де...
Багаття чахне, попіл носить вітер
Здіймає хвилю, гне додолу віти
Та місяць через хмари ледь бреде

За нитку хтось невидимий веде
Заблудлого у лабіринтах літер
Утеклого у тінь.Душа боліти
Боїться, стогне, часом упаде,

Уклякло на колінах спить. Вівтар
Слабий збудити нині, а Тартар
Натомість в силі, перебравши владу

Засмоктує все світло...Лиш ліхтар
На ґанку тьмяно блима,та комар
Вплітає ноту у нічну баладу

©2004 Автор: Ingvar Olaffson

СОНЕТИ ДУЕТОМ-IV.(I.O.& C.C.)

Ingvar Olaffson - 12-7-2004 у 14:21

Вплітає ноту у нічну баладу
Невтомний коник, соловейко, сич
Весняне місто снить. Лише дідич
Не спить, збирає спогади до ладу

Замовкне хорище і знов...Цикади
Старому нагадають Мальту.Облич
Засмаглих стрій, і переможний клич,
Коли фортецю взято. До параду

Шикуються війська, блищатьмечі,
Шоломи і кольчуги - то ж вночі
Запалить сяйво-пристрасть Ла-Валетту

І лицарство відчують паничі
Невігласи вчорашні в еполетах
У ложах дів.Тож смійтесь, сміхачі!


©2004 Автор: Святослав Синявський

СОНЕТИ ДУЕТОМ-V.(I.O.& C.C.)

Ingvar Olaffson - 12-7-2004 у 14:23

У ложах дів сміються-плачуть сміхачі
Свічу не запалить - неначе вітер в полі
Гуляє протягог по кімнаті...Жди неволі
І слухай терплим серцем як в гаю сичі

Лякають пізніх перехожих.Орачі
Перевернули лан і мирно сплять в стодолі,
у сіні запашнім. Це подарунок долі
Казками снити ніби в Бога на плечі...

Це справді подарунок - часом мандрувати -
Дитинно в шапіто вертати, цукрову вату
Їсти,чаклувати, писать маґічний твір

Через кришталь гірський і кликати, і звати,
Стрічать, на манівці збиватись, пізнавати
В яку із сутностей сховався Дикий Звір...

©2004 Автор: Ingvar Olaffson

Volodymyr - 12-7-2004 у 15:26

Гарно... Справді :)
Пане Інґваре, то Ви у Києві, чи все ж таки у Скандинавії? ;)

Ingvar Olaffson - 12-7-2004 у 16:35

Цитата:
Першим відправив користувач Volodymyr
Гарно... Справді :)
Пане Інґваре, то Ви у Києві, чи все ж таки у Скандинавії? ;)


І там, і тут... все згідне принципа невизначеності Гейзенберга, якщо не помиляюся. 8-)))

Volodymyr - 12-7-2004 у 16:56

Хех... А таки хотілося б запросити Вас на філіжанку коняку ;)

Ingvar Olaffson - 12-7-2004 у 19:22

Цитата:
Першим відправив користувач Volodymyr
Хех... А таки хотілося б запросити Вас на філіжанку коняку ;)

Віртуально ми можемо випити хоч зараз, як п'ємо каву і пишемо сонети з Синявським, а щодо реалу, то поживемо та побачимо :)))

Volodymyr - 13-7-2004 у 06:32

Цитата:
Першим відправив користувач Ingvar Olaffson
Віртуально ми можемо випити хоч зараз, як п'ємо каву і пишемо сонети з Синявським, а щодо реалу, то поживемо та побачимо :)))
:) \~/\~/ Життя покаже... :)

Asmera - 13-7-2004 у 14:40

Мій світ



Небом малиновим, хмаристим,
Синіми тінями гір
Світ мій складається з марева.
Бачиш? Тепер повір!

Море зелене, хвилююче
Берегом- мрії сади.
Сонце, що сяє опівночі...
Віриш? Тепер ввійди!

Легко лети понад хмарами,
Зірки сплітай у вінки
Життя ти пізнаєш наново.
З вітром мене знайди.

Блискавки з неба зриваються,
В темряві губиться путь,
Страху тенета звиваються...
Злякався? Тоді забудь!

©2004 Автор: Anna-Asmera

Реальність губиться в химерах споминів

Ingvar Olaffson - 13-7-2004 у 17:31

Реальність губиться
в химерах споминів
По протоптаних Господарем
сюжетних стежках
Ми ведемо свої Історії у безвихідь
У пещерах снів
ми губимо рештки глузду
Ї здіймаємо хвилю мороку,
Що топить благодатну вість
Кришталю-в-глибині-гори.

©2003 Автор: Валентин Лученко

Тебе втрачаю і ... живу

Ingvar Olaffson - 14-7-2004 у 15:31

Тебе втрачаю і ... живу.
Так дивно: світ не зупинився,
він просто трохи нахилився
і впало небо у траву.
Розбились хмари голубі
і трави стали сині-сині ...
Збираю небо по краплині
і повертаю все Тобі.
Твої цілунки непотрібні.
Вони гіркі, немов полин,
Ти залишаєшся один.
А ще - дощі. Сумні і срібні...

18 липня 2000

©2004 Автор: Iрина Пирiг

Ти чекаєш слів...

Ingvar Olaffson - 14-7-2004 у 15:33

Ти чекаєш слів...
Я чомусь німію...
Стільки на душі –
втримати дарма...
Квіти на столі…
На пелюстки лілій
через біле скло
дихає зима...
Всі слова – не ті.
Всі слова банальні,
мертві, як сніги.
Боже мій, прости!
Ночі – золоті.
Не дивись благально,
дай мені снаги,
щоб змогла піти...

13 липня”04

©2004 Автор: Iрина Пирiг

...Об дах стукочуть

Ingvar Olaffson - 14-7-2004 у 15:36

Об дах стукочуть
гулко яблука вночі.
Чи може зорі...
Бажання загадаю.
На щастя...Серпень, друже...

©2004 Автор: Валентин Лученко

МІСТО ЛЕВА

Ingvar Olaffson - 14-7-2004 у 15:38

Місто Лева,
Я до тебе іду
По стертому бруку любові
Ми з тобою як завше у змові
Я вливаю твій трунок
У стилу руду*
Я до тебе іду,
Місто Лева...

*руда - кров

©2003 Автор: Валентин Лученко

СОНЕТИ ДУЕТОМ-VІ.(I.O.і Cв.Cин.)

Ingvar Olaffson - 15-7-2004 у 07:28

В яку із сутностей сховався Дикий Звір...
в яку шпарину закотилася монета,
якою вибрано дорогу для карети,
що привезла нас врешті на князівський двір?

Із коловерті доль, з калейдоскопа вір
злились дві пристрасті для рондо й менуету
вони вдягли фату і однострій кадета
і потекли у танцях з-під склепінь надвір

а там безодня зір втопилася в ставку,
а там дві чайки, та й на місячнім плавку
гніздяться в діамантах неземної вроди...

в став невід кинуто, на кожнім поплавку
смарагд іскриться...з пустотілої породи
виводять дух Гори на срібнім повідку...

©2004 Автор: Святослав Синявський

МОЄ МІСТО.

Ingvar Olaffson - 16-7-2004 у 07:20

Моє місто – це сонячний ранок,
що лягає туманом на брук
Моє місто – це потяга гук,
що везе мою душу зі Сходу…
Моє місто – це згоєні рани
і сповільнений серденька стук…
Моє місто – це музика рук
призабутого Богом народу…
Моє місто – це завше погода,
ніжний легіт і тиха журба.
Моє місто – це срібна труба,
що зіграти готова Осанну…
Моє місто – це княжа угода,
що звільнила навіки Раба.
І навіки лишила в тенетах…
Моє Сонячне Місто,
То ж де, ти ?…

©2003 Автор: Валентин Лученко

Я не хотів би бути лицарем твоїм...

Ingvar Olaffson - 18-7-2004 у 19:32

Я не хотів би бути лицарем твоїм,
Химерним паладином, скутим в латах.
Нехай співає менестрель пісні
Твоїй жіночності, принадності у шатах,
Я не хотів би бути лицарем твоїм!

Я не хотів би бути родичем твоїм:
Ні батьком, а ні сином, а ні братом.
Свободи я твоєї не просив,
Обітниці не буду теж давати.
Я не хотів би бути родичем твоїм!

Я не хотів би, щоб казала мені “друг”,
Цілуючи у щоку на прощання,
І, захлинаючись від болю чи плачу,
Ти довіряла мені всі свої страждання.
Я не хотів би, щоб казала мені “друг”!

Я не хотів би бути вироком тобі:
Життя усього ясним відзеркаллям
І книгою строкатих почуттів,
Набридлих від постійного читання.
Я не хотів би бути вироком тобі!

Я не хотів би бути й ворогом тобі,
Але в очах твоїх я бачу “бережися”.
В переплітінні рук, і ніг, і тіл,
Благаю, нагостривши свого списа:
“Я не хотів би бути ворогом тобі,
та знай, що я твій ворог найлютіший!”

©2004 Автор: Інокентій Флік

РАДОМИР.

Ingvar Olaffson - 21-7-2004 у 16:47

(ейдосонорниний текст 2)

Радо, мирно, гарно.
День завис в зеніті
Трави дощем напуває
подвійна веселка.
Марно грім налякати прагне
дивних створінь, що шукають
любку дволисту*
на луках вільжистих.
Перли, смарагди,
чарівне намисто
денниці нам подарують.
Радо ми приймемо
щедрий дарунок
і поцілуємо слід їх
в густім татаринні...

* вид дикої орхідеї
16.07.2004.

©2004 Автор: Валентин Лученко

CREDO.

Ingvar Olaffson - 21-7-2004 у 16:48

Коли дістаються скарби із пекучої рани -
Нежданно загоїться рана і біль надпекельний зникає.
Коли через муку я вищу мету не дістану,
Нехай тоді щастя щомиті кудись утікає!

Чи можна кохати найбільше не теплого слова,
Не світла вітання, не прихистку в нього на грудях?
А мліти найбільше, як звуку лавина казкова:
Від серця - крізь руки... І сяйво залишиться в людях.

Коли дістаються самотні, несправджені мрії,
В душі мов в кишені старого пальта призабуті,
Хто з вас надійде, попри скруту, сніги і завії?
Ви сном оповиті,ви в безвісті страху закуті!

Як то - не знайти, не зустріти любові в людини?
Як то - щохвилинно чекати довіку і марно?
Тоді лиш збагнути, що стрінеться серце єдине
Омріяне світом,як небом умите безхмарно.

Коли дістаються скарби... і у натовп - по крихті
Із сліз моїх, слів і думок, і пісень непочутих,
Негаданно сльози з-під вій...і струна завібрує,
І тремом озветься любов моїх днів надихнутих

Небесним оркестром, мов ангелів сонмом озветься,
Криштального серця і черствого зніме окови
Із теплої рани вогнем вічносвітлим займеться,
Коли приєднається Всесвіт до нашої мови!

13.06.2002 р.

©2004 Автор: Святослава Лученко

Не лякай нас, добрий гноме*

Ingvar Olaffson - 22-7-2004 у 16:31

За вікном мороз і вітер
На лежанці спить маля
На столі між фарб і літер
Гномик тихо розмовля
Каже він, що десь за морем
Є густий чагар, чи ліс
Там гніздяться Кривда з Горем
Там панує Карлик-Ніс
“Звідтіля то мором віє,
То гадюччям лізе лжа,
То в копальнях злого Вія
Зметиковують ножа
Щоб послати через простір
Крізь невидимі стежки
Посланця аби в корості
Нам приніс лихі книжки
Та розрізав відьмам пута
Розтриножив їх коней...
Що ж робити, як-то бути
в час урочий темний цей???”
*
Не лякай нас, гноме добрий
Ми – бувалі горобці
Ми спимо, наш сон хоробрий
Бережуть Святі Отці...


© Copyright: V.Luchenko

Лист від янгола

Ingvar Olaffson - 25-7-2004 у 16:49

Напише янгол прикрого листа
На хмарці - і доправить з голубами,
Благовістить, що судний день настав
Зів'ялих квітів шерхлими губами.

Мій бідний янгол - любить він мене,
Любити - це у янголів робота!
Танцює ніч - судомна дрож рамен
Блищить та захлинається від поту.

Це - дивний суд; його чарівна суть
У вироку, якого не існує...
І душ людських сплюндровану красу
Покриє омофором "алілуя".

Вина - це біль. Я зболена ущент,
Чужі гріхи - як нерозумні діти,
У тихім сяйві зраджених очей
Не навчені прощати та любити.

А ти, моє згорьоване дитя -
Чому для себе милості не просиш?
Впадає день у річку забуття,
Між нами - небо глибиною в осінь.

©2004 Автор: Наталка Очкур

Падав дощ

Ingvar Olaffson - 26-7-2004 у 10:42

Дощ на долоні падав,падав дощ
Зривався,стукав,зупиняв -здається,
Стікав по скронях,сум з чола змивав
Та віршував ся плетивом незвичним.
Все прозаїчним видалося вмить:
Вчорашні пристрасті і ті слова чудові,
Що з уст таки зірватись не змогли..
Злили дощі турботи й заборони
І забобони щодо тебе теж.
Мій світ без меж тепер,із вітром волі
Зруйнує стіни вимерлих фортець,
Де мури,рви з нещирості постали..
Нас відшукали наші королі,
Землі Святої винісши прокляття.
Недоторканну се не руш труну,
Що з неї має Панночка постати,
Сліпа на святість - глупа лож мала.
Я не змогла до тебе докричати,
я не змогла...

23.07.2004

©2004 Автор: Святослава Лученко

Потім...

Ingvar Olaffson - 26-7-2004 у 16:22

Голоси споріднених створінь
Покраяли ніч на шмаття..
Багаття із маків,червоних,мов кров,
Що десь запеклась на споді.
Черінь - затамовані сльози.

Ніхто у пророцтво не вірить:
Сукня справна з латаття,
Знаття - "з нами правда".
А десь коливанням срібла
Збігло з ганку життя...

23.07.2004

©2004 Автор: Святослава Лученко

Останній псальм

Ingvar Olaffson - 26-7-2004 у 16:24

Розпорошився..вогкий..туман
В росі зненацька
Я опинюся сам на сам
Із думкою,що літо промайнуло,
В ожинові кущі сховавшись.

Зірвавшися на рівні,побіжу
І стану кладкою,
Містком між берегами світу:
Дитинно весняного і теперішнього,
Із листям жовто-тьмяним.

Розвиднілося..Задощило..П'яний
Колодязь скиглить
Стара мов ліра - корба трісла:
Останній псальм,звичайне виконання,
Як те бажання зачекати,осінь.

©2004 Автор: Святослава Лученко

Послання з порожнього дому

Ingvar Olaffson - 26-7-2004 у 16:26

Вечір іде тонколиций по линві,
Вечір блука довгопальций по струнах.
Листя листів розтріпалось у ливнях,
Всі листоноші загусли у трунах.
Вечір жбурляє в обличчя конверти -
Тиша у них. Тільки тиша й полин. Ви-
струнчує вечір поставу -
До смерті
Ще кілометри небесної линви.
Довго іти, дотлівати до фільтра
І виглядати ріку з-під намулу...
Всі листоноші сховались у титрах,
Всі листоноші у трунах поснули -
Довгі листи, безкінечні, з-за ставу
Не надійдуть о цій пізній годині.
...Вечір виструнчує горду поставу -
Він не один.
Він безмежно єдиний.

Ти повернувся додому, і доки
Лист мій з піску ще не витерла злива,
Жінка, що плаче, шукатиме спокій.
...Очі у жінки, як риби лякливі...

©2004 Автор: Шмідт

III.ПОЄДИНОК

Ingvar Olaffson - 28-7-2004 у 12:28

Досі Крилаті не забули,
Як століття зійшлися на раду
Як у герці за право влади
Задзвеніли пружні мечі

Потім велетні розмахнулись
І не стало у світі миру
Лиш нові засвітились зорі
А мільйони зірок погасли.

І припали до ніг Титанів
Темно-сіро-зелені очі
Заволали про вільну Волю
П ’яні тіні у сірих строях

І закралося в пам’ять тихо,
Непомітно створіння дивне
Мимовільно забракло сили
Роздушити його в обіймах...

Знов затихло усе в чеканні...
Та чеканили кроки Вої
Під присяжні і підневільні
І створінню тому покірні.

© Copyright: Лученко Святослава, 2003

Старий мій двійнику

Ingvar Olaffson - 31-7-2004 у 15:46

Старий мій двійнику,
Куди подівся ти сьогодні?
Годинник зупинивсь о сьомій
І в люстрі на трюмо
Морозно, пусто і порожньо...
Лиш Чорний Фоліант
Античних сновидіннь і мареннь
Вряди-годи зітхне...
Сторінку переверне
Не-звідь-де-взявшись вітер.
Проте я ще живий -
Виразно бачу тіні
Грав'юри на стіні
Знов оживають...
На столі -
Бокал з вином
І семисвічник...

©2004 Автор: Ingvar Olaffson

ДЕРЕВО(ейдосонорний текст ІІІ)

Ingvar Olaffson - 31-7-2004 у 15:48

Дерево, миле дерево
Коріння твого прядиво -
Диво в землі сховане

Стовбур шумить соками,
Кроною вітер спійманий
Птахом кигиче злякано

Листя співає рунами
Шепіт молитв згадує
Гай віковічний Києва

©2004 Автор: Валентин Лученко

НЕ ПОМИРАЙ

Ingvar Olaffson - 31-7-2004 у 15:49

Місто зі стертим бруком
Заасвальтовано вкрай
Небо кигиче круком -
"Не помирай!"

Місто - причал надії,
Птах з підбитим крилом
Вже майже не протидіє
Мирить зі злом.

Місто, моя ти Ладо,
В серці збережений рай
Вийми з ножен владу
Не помирай!

©2004 Автор: Святослав Синявський

ХРОНІКА СЕРПНЕВОГО ДНЯ

Ingvar Olaffson - 1-8-2004 у 10:03

біле латаття
густі куширі. тиша
срібного ранку

шепіт листочків
пісня джмеля між квіток
дотик любові

марево спеки
сохла трава шарудить
піснею серпня

багряна гуаш
розлилася на вечір
зачарування

випала роса
квіт аромат, цвіркуни -
ніч многолоса...

©2004 Автор: SevenFiveSeven

Воллейс Стівенс. ТРИНАДЦЯТЬ ПОГЛЯДІВ НА ЧОРНОГО ДРОЗДА.

Ingvar Olaffson - 1-8-2004 у 12:46

I.
Посеред двадцяти засніжених вершин
Рухалось одне лиш
Око чорного дрозда
II.
Три сутності в собі я помістив
Як дерево, на котрім
Сидять троє чорних дроздів
III.
Чорний дрозд майорів на осінніх вітрах
Як частинка мала пантоміми
IV.
Чоловік і дружина –
Нероздільні.
Чоловік ,і дружина, і дрозд –
Нероздільне єдине
V.
Не знаю, що ліпше –
Краса силуетів
Чи натяк,
Чи посвист дрозда
Чи його післязвуччя.
VI.
Льодяні хробаки обліпили
Довге вікно ніби варварським склом
Тінь Чорного дрозда
Коливалася в нім
Здавалося
В тій тіні зачаїлась
Якась таємна невимовна суть
VII.
Худорляві вої Хаддама,
Чому уяву вашу полонили жар-птиці?
Невже не бачите як чорний дрозд
Обабіч ніг гуляє
Ваших суджених і наречених?
VIII.
Я знаю шляхетні звуки,
Ритми чіткі, не уникнути їх
Та знаю ще також:
Чорний дрозд причетний
До всього, що знаю.
IX.
Коли чорний дрозд полетів
Край залишився
Одного з численних кіл
X.
При вигляді чорних дроздів,
Що летять в зеленавім світлі
Навіть очі розпусниць
Пролились би сльозами благими
XI.
Він мандрував Конектікутом
У скляній кареті
Аж раптом страх його схопив за горло:
Йому здалась, що тінь
Від екіпажу власного
То зграя чорная дроздів
XII.
Річці – текти.
Дроздам летіти
XIII.
Весь день був вечір
Снігопад
Здавалось не скінчиться
А чорний дрозд сидів
На гілках кедру

Wallace Stevens

Thirteen Ways of Looking at a Blackbird

Wallace Stevens

Thirteen Ways of Looking at a Blackbird


I
Among twenty snowy mountains,
The only moving thing
Was the eye of the blackbird.

II
I was of three minds,
Like a tree
In which there are three blackbirds.

III
The blackbird whirled in the autumn winds.
It was a small part of the pantomime.

IV
A man and a woman
Are one.
A man and a woman and a blackbird
Are one.

V
I do not know which to prefer,
The beauty of inflections
Or the beauty of innuendoes,
The blackbird whistling
Or just after.

VI
Icicles filled the long window
With barbaric glass.
The shadows of the blackbird
Crossed it, to and fro.
The mood
Traced in the shadow
An indecipherable cause.


VII
O thin men of Haddam,
Why do you imagine golden birds?
Do you not see how the blackbird
Walks around the feet
Of the women about you?


VIII
I know noble accents
And lucid, inescapable rhythms;
But I know, too,
That the blackbird is involved
In what I know.


IX
When the blackbird flew out of sight,
It marked the edge
Of one of many circles.


X
At the sight of blackbirds
Flying in a green light,
Even the bawds of euphony
Would cry out sharply.


XI
He rode over Connecticut
In a glass coach.
Once, a fear pierced him,
In that he mistook
The shadow of his equipage
For blackbirds.


XII
The river is moving.
The blackbird must be flying.


XIII
It was evening all afternoon.
It was snowing
And it was going to snow.
The blackbird sat
In the cedar-limbs.

©2004 Автор: Святослав Синявський

МЕЖА

Ingvar Olaffson - 1-8-2004 у 14:47

Я не знаю де межа
Між снами, де зорі
мов краплини дощу
Кажанами стукають у вікна
І дощами днів,
Де сонячне сяйво
Накидає барвисте павутиння
На вільжисту траву

Я не знаю де межа
Між моїми словами
Теплими і лагідними
Мо’ вранішнє молоко
І моїми вчинками
Різкими і колючими
Ніби серпнева роса,
Що випадає з вересневих туманів

Я не знаю де межа
Між світлими днями,
В яких спокій мудрості
Пробиває броню байдужості
І терпкими сутінками
Повними відчаю
І безсилля
Спинити Колесо Білки

Я не знаю де межа
Між краплинами крові,
Що стікають
В келих Часу
І папороть-маками,
Що квітнуть раз на рік,
На Іванів День,
Прихід якого ніхто не знає.

Я не знаю де межа
Між моєю могутністю
І моєю неміччю.

Я не знаю де межа
Між завтрашнім вчинком
І вчорашньою мрією.

Я не знаю де межа
І відчуваю безмежжя
Острівця ковилу,
Серед розораного степу…

© Copyright: V.Luchenko,

Bis - 1-8-2004 у 19:12

"... Ендербі взяв з дивану контракт, розмірковуючи, підписувати чи ні. Щотижневе виготовлення пакету римованих кліше, пусте сентенційне базікання про далекі-придалекі зірки, про пухленькі руці немовляти, що обіймають мамцю за шию; роби добро бідним, - чи це не проституція?.."

Anthony Burgess "INSIDE MR. ENDERBY"

dr.Trollin - 1-8-2004 у 21:51

ну... тут собі дозволю зBis-а не погодитися ...
не так зле, а навіть і настроєве часом...

Volodymyr - 2-8-2004 у 15:36

незавершене 3...

Мовчання прокльонами дише,
Крізь ночі - без чорного білі,
До неба волаючи з тиші
Кімнати... Самотності тіні

Малюють віконні портрети
У спалахах мокрої зливи...
Ідуть в небуття силуети...
Мій Янголе... Де твої крила?

Ніч у місті

Ingvar Olaffson - 4-8-2004 у 12:15

Осінь... Місто... Вулиць
Лабіринти...
Де знайти дорогу до дороги?
Там де я одна і де один ти,
Одинокі воїни тривоги.
Вікна в кам'яницях старовинних
Світяться і гаснуть, немов очі,
Мов вогні очей моїх єдиних,
Що зірками йдуть на небо ночі.
Вже в вікні завішана фіранка...
Залишились тіні на фігурі...
Я в спокОю мабуть емігрантка,
Я напевно громадянка бурі!
Осінь... Ніч... І місто ляже спати...
...Бо режим. І тільки леви горді
Будуть цілу ніч охороняти
Вікон кольорові натюрморти...
У свомУ вікні запалю свічку,
Електроенергії не треба...
Бачиш, ще одну осінню нічку
Проведу у темряві без тебе...


©2004 Автор: Xristi

Я не майстер - я тільки вчуся

kristi - 6-8-2004 у 16:08

Шановне товариство. Ви звичайно мені не знайомі, однак спробую потикнутися до вас і запропонувати віршик свій на ваш розсуд. Чесна чи нечесна критика необов'язкова, бо однаково маю свою думку. Справа в тому, що написання віршів проходить лише після якогось стресу і тому нічого крім суму у них не видно. Спроба написання чогось веселого (бо в житті істота я дуже весела) терпить КРАХ - ТАРА - БАХ - БАХ - БАХ. Отож:


Вечірній морок ліг на вікнах темних
І ти, напевне тихо спиш, гойдаючись у снах
А я літаю тінню неземною
Понад тобою в чорних небесах.
Моя морока - тиша і самотність
І брак тебе, і ночі тихий страх.
Бо я не сплю, чекаючи тривожно
Твого тепла і ласк твоїх дарма

kristi - 6-8-2004 у 16:10

Я щось небачу тотої своєї відповіді. Я тут вірші пишу не перестаю - а де вони?????????????????

ОПІУМ

Ingvar Olaffson - 6-8-2004 у 19:36

Опіум очей твоїх... Безмежність
погляду... Дурман блаженних слів...
Знаєш, я попала у залежність
твого зілля. Так як ти хотів.

Опіум ти... Вдень, вночі і зранку
пустота у трансі венних труб...
Я тепер, напевно, наркоманка,
що шукає дозу твоїх губ.

І до тебе всі думки, всі мрії,
Розриваюсь ломками вночі.
Я так хочу знову в ейфорії
просто спати в тебе на плечі...

Просто спати... Це і є нірвана...
Хаос серця... Вічна тиша тиш...
Опіум ти... Я тобою п'яна
Пишу цей такий безглуздий вірш...

©2004 Автор: Xristi http://www.3muzy.com

ЛИПНЕВІ АКВАРЕЛІ

Ingvar Olaffson - 6-8-2004 у 19:37

I
Посеред дощ,посеред літо
Вловить на відстані весла
вільжисту тишу
Мимохіть, зненацька
Запам'ятать ім'я...
Твоя непевність і жага,
І мрія перевтілиться в таємне
Живе тепло на світанковім ганку.

II
Небо пахне згаслим літом,
Ліс злеліяний зайнявся
жовтим цвітом...
Сік вишневий
У багряну чашу світу
Ллється - полум'я гостинне.
Літо вловиш павутинне
на долоні -
Ліній знову щось побільшало.

III
Білий млин хлюпоче
Солов'їної ночі...
Заблукати б охоче
Та ударити в дзвін,
Зримий місяцем - князем.
Вмить розкотиться він
Срібним вітром по косах
Тихоплинних прарік,
Що утратили лік
Тим літам і століттям.
Стати плетивом - віттям
У долині оман...
Із пустелі в туман,
Крізь гаптовані луки
В руки котиться сонце.

IV
Як ніч світилася у переддень ясний!
Як зілля пахло згаслими зірками!
То дощ самотній за вікном шумів,
То шелестів березовим плащем шовковим
Вітрець залюблений...
У тишу
Спадають з неба голоси чудні:
Пташки прозорові - Ярилові створіння.
Розлитий всюди спокій...І проміння
Збудило жовтокриле тло небес

V
Загуркотіло...
Лоша стривожене промчало
За обрій несучи вогонь,
По луках сонних в зело, у жита.
З долонь стікає час...
Неначе та, найдовша злива
З годинників поцупила пісок.

VI
Вільха гукала. Кувала на сполох.
В колах - плавні бліді
Рано димлять. Тай по воді
Вилами писана Доля.

18.07 - 4.08.2004

©2004 Автор: Святослава Лученко

Ingvar Olaffson - 6-8-2004 у 19:39

НЕ ПИТАЙ (для Xristi)



Не питай чому сумую
Не питай чом гіркне трунок
Не пригублений з учора
Не питай, далека Діво

Край-на-ймення-батьківщина
Заховавсь в туманах білих
Душу крає ностальгія
І сестра її самотність

Не питай чому сумую
Не питай, далека Діво

©2004 Автор: Ingvar Olaffson

Ольга Книш - 12-8-2004 у 19:28

Не смійтеся,бо воно було написано давно,коли я підлітком була.

То гра і музика,і забуття,
Мелодія мого народу долі,-
Старенька скрипочка прадідуся,
Котра вселяла віру навіть у неволі.

Вона усе побачене життя
Передає,нехай поволі,
Зате барвисто,у квітках,
Усю історію:і в радості,і в болі.

Живі колись високі почуття,
Чиїсь важкі,але вагомі ролі
Передає мені у майбуття
У кришталево чистій сі-бемолі.

Їй сотні літ,і не одна душа,
Тверда й розпуслива на слові,
Знайшла у ній спокій і каяття,
Бо "мі" струна розчулила на сповідь.

Volodymyr - 19-8-2004 у 11:19

Весняне... (dedication #3)

____________________А.М.


Чотири постріли в тишу,
І покотом тільки луна...
Хмарами в небі прошита,
У вікнах вже грає весна.

Чотири надії на віру,
На здачу - безсмертна душа...
Холодним промінням пригріта,
У двері заходить весна.

***
Чотири слова в безодню,
Апострофом рветься струна...
Весна вимиває самотність -
Та нас тут вже більше нема...

fish - 19-8-2004 у 15:27

Мій жовтень в дорозі вернувся липневою в січні.
Пила молоко і залишився слід на вустах.
Не марно мій лютий посіяв розумне і вічне,
Аж кожна крижинка крізь шкіру мені пророста.

Я знала: так буде. Я знала, цього не загоїш,
Та страх залишитись німою сильніший за страх.
Я вже не доросла. Я зовсім дитисько з тобою.
Твоє молоко не обсохло мені на губах.

(це оприлюднена версія цього вірша. є ще одна, яку я не можу, на жаль, де попало постити. хто в курсі, той знає)

Volodymyr - 26-8-2004 у 13:58

Зимове... (dedication #2)

____________________А.Ch.


Чорно-біла зима -
Пунктирами: "Досить!"
Вибухи в скронях -
На серце в розрив
Опадають слова...
Захололі долоні
Дотиком в пошук
Крізь проталений сніг
Проривають ходи
В міжсезонні відносин...

Volodymyr - 26-8-2004 у 14:00

Передосіння настрої

*По-перше, поздоровляю всіх з нашим Національним святом!!!*

Таке століття нам призначив час -
Тонке й ламке - стеблина, чи крижина...
Його не перейти й не пережити -
Воно зламає нас і вип"є нас.

Оце століття визріло у дим
Багать осінніх. І твоя утома,
Плачем вагітна і така вагома,
Розтане в нім і вигорить у нім.

Оце століття виплекало плин
Твоїх доріг без вороття до згуби.
Тепер воно пригубить і загубить
Твої дороги із самотніх днин.

Таке століття випало для нас,
Летке, як павутиння, і зникоме.
Ми станемо мудрішими у ньому,
І їстимемо яблука на Спас.

(с) Шмідт
Три Музи

Volodymyr - 26-8-2004 у 14:02

Опівнічне намагання додзвонитись.

*Сумнівний вірш, просто так я вчора почувалася. Це написано на одному видисі, тому така борня з розділовими знаками. Читати мабуть теж варто на одному видисі...*

Я дуже до тебе хочу
я майже уже плачу
я майже тебе бачу
ця осінь така жіноча
і сонце таке ледаче
ця осінь така їжача
така неспокійна осінь
тебе не буває досить!
...тим більше тебе нема...

не вії тремтять - погляд
не руки тремтять - рухи
я ДУЖЕ мовчу - слуxай!
я хочу тебе - поряд
на плЕчах плачУ духи,
та тільки в очах - сухо,
лише на душі камінь
все станеться, та не з нами
...а далі уже зима...

(с) Шмідт
Три Музи

Volodymyr - 31-8-2004 у 13:24

Літнє... (dedication #4)

____________________K.G.


Між нами відстань в безкраєє літо -
Три місяці в повні в сторожах стоять...
Зірки, мов пелюстки порізані з квітів,
Над містом безмовним як пам'ять горять.

За нами без ліку полишених в вірі,
Під нами все небо - долонями вниз,
Над нами - Семеро в Огняній Гриві*,
У пошуках вічних - тих, хто без сліз.

Між нами відстань безмежного літа,
Між нами холод вранішніх злив,
Між нами долоні, в обіймах зігріті...
Між нами... Під нами... За нами...
_________________________
*"Семеро" - це семеро духів з легенди про Уленшпігеля.

Volodymyr - 31-8-2004 у 17:15

Будь осторожна...


Будь осторожна -
Бойся присниться...
В памяти слепком
С фото остаться...

Как поезд в метро,
Между станций застрявший,
Как чайник на кухне,
Засыпанный пеплом -
Огнем сигарет,
Умерших в вечер.
Пакетиком сока -
С проколотым "Счастье",
На свалке у дома
с разбитым окном...

Будь осторожна...

Decadance

Ingvar Olaffson - 2-9-2004 у 16:39

"Грає платівка затерта на ганку"
.....................Св.Синявський.
двадцятилітнім, що залишилися в ХХ ст.

Грає платівка затерта на ганку
Напівзабутий російський романс
Палим кальян - от така забаганка
Пишемо вірші a-la-decadance

Мрії розлогі - життя як те море,
Двадцятилітнім усе ні по чім
Куртки жагреневі все ще в коморі
Мязи і жили - усе ще прачі

Час зупиняєм коноплями з маком,
В рай заглядаєм в причільне вікно,
Граємось з долею, віримо в Знаки,
Пишем сценарій німого кіно...

Грає платівка затерта на ганку
Напівзабутий російський романс
Палим кальян - от така забаганка
Вірші читаєм a-la-decadance

©2004 Ingvar Olaffson

ПРОБУДЖЕННЯ.

Ingvar Olaffson - 2-9-2004 у 16:40

Вже треті півні проспівали,
загомоніло, загуло...
Гнідих і сірих загнуздали
та осідлавши
чвалом в степ!
А степ як море -
трави срібні
колише свіжий вітерець.
Повітря ще таке прозоре,
що видно дно
блідих небес...
Ковил, могили,
зорі в балках,
Ярило червним*
барвить схід.
Життя химерне і примарне
в годину цю являє лик.
І ти пробуджений нарешті
стоїш на чільній висоті...
Окраєць хліба, крапля трунку -
тобі не має порятунку -
всі істини - такі прості -
окраєць хліба, крапля трунку -
на денці чаші -
дні,
.....дні,
.........дні...

* кольори від
помаранчевого до червоного.


©2004 Ingvar Olaffson

НОВЕЛЕТКИ.

Ingvar Olaffson - 2-9-2004 у 16:41

І.
*
Спека.
Лиман.
Тиша.
Повітря як мур
стоїть...
**
Лелека.
туманом
дише
На луках тур
стоїть...
***
Далеко,
.........далеко,
.................далеко
роман серед тиші тиш
пише
старий, світлоокий воїн.
У сінях костур
стоїть...

ІІ.
Над світом -
благе око.
Під світлом -
благий рай.
Грай, клавесине,
БАРОККО,
скрипонько мила,
грай!
Грай про віки зникомі
Грай про в очах печаль
Незрозумілу збоку,
Ти зрозумієш, грай!

ІІІ.
Спека лиманом, тиша
Пригубиш - ну просто рай!
"Лелека туманом дише"
Старий, ти пиши, не вмирай!

©2004 Ingvar Olaffson

Volodymyr - 6-9-2004 у 12:14

Босиком по краю бритвы...

Босиком по краю бритвы,
Голышом сквозь вихри снега
Разбежаться, прыгнуть в вечность...
И остаться... И остаться
В памяти, источенной от боли,
Песней, до конца никем не спетой,
На листе, пропитом в полночь,
В зазеркалье рваных отношений.
С паутиной выпитого яда
Прошлого пришедших приведений -
Развернуться... Обернуться
Легким невесомым небом...

***
Босиком по краю бритвы,
С облаками вдаль к рассвету -
Отыграть все как умею...

_____________________
Це був останній вірш російською

Сьогодні дощ...

Ingvar Olaffson - 7-9-2004 у 12:33

Сьогодні дощ пахтить болотом,
Як пес, облизує мости,
Бринить в одній тривожній ноті
Сліпуча крапля чистоти.

Бринить, зривається – і в’яне,
Під зойк розлючених пустель...
Твоє кохання бездоганне,
Таке стерильне – і пусте.

Таке обібране – до нитки,
Я в ньому – образ. Для краси…
Латають хмари синю свитку
Густих смерекових лісів.

Тремкий розплавлений світанок
Рожевим гори полива...
Ти говорив мені про рани –
Які обскубані слова!

Вирують в урвищах тумани,
Мов змії, в’ються між дерев,
Твоє кохання безталанне,
Тому – ніколи не помре.

©2004 Наталка Очкур

ТРИПТИХ

Ingvar Olaffson - 10-9-2004 у 17:41

>>>

Філіжаночку
кави в львівській кав'ярні
замовила Тінь

***

Любов пролито
Через решето буднів
Що там на денці?

***

В багрянім желе
Сонця, що сіло, душа
опинилася...

ІЄРОҐЛІФ. ПРОЧИТАТИ ГОДІ...

Ingvar Olaffson - 10-9-2004 у 17:42

Сьогодні місто чисте
як гірський кришталь
Дощами щедро перемите
сталеве небо нахилилося.
Грааль
на мить з'явився.
Кров пролита
на денці чаші...
День згаса
в багрянець листя оповитий.
Вітрисько в парку ще гаса,
але стриножений, прибитий...
А ніч - тривожна, квола і пуста.
Чека на подорожнього пустеля.
Там істина ховається проста -
Піднятись вгору заважає стеля
скляна,
прозора
як гірський кришталь
дзвенить дощами перемита...
Мовчить сталеве небо,
лиш Грааль
на мить озветься.
Кров пролита
стікає в чашу...
Цівочка тонка малює ієроґліф -
Прочитати годі...

©2004 Ingvar Olaffson

О, донно Анно...

Ingvar Olaffson - 11-9-2004 у 12:17

Просте, тепле, ніжне слово
вимови.
Чужинцеві так мало треба...
Зігрій
його солодким молодим вином,
очима посміхнись йому
бездонно.
О, донно Анно,
донно Анно,
йому так зимно пілігриму
утеклому від туги
фіордів,
сосен, що чіпляють
низьке північне небо.
Чужинцеві так мало треба.
О, донно Анно,
донно Анно,
дозволь йому
переступить поріг.
Тобі співатимуть осанну
Зоря і Місяць,
пил доріг
коли ти струсиш
із плаща
цього чужинця,
який так дивно
виглядає
з блакитними очима
і волоссям,
що радше схоже на солому
згаровану ціпами літа
у нашім Місті...
Скніти
у скрині віковічній
туге твоє колосся
буде,
коли передпокій
ти не заллєш
духмяним світлом канделябрів
на честь цього чужинця,
що стане дуже скоро
ріднішим кревної рідні.

©2004 Святослав Синявський

Десь по той бік моєї жури.

Ingvar Olaffson - 12-9-2004 у 08:33

Десь по той бік моєї жури
Ти залишив у камені слід...
Всесвіт виточив камінь об сльози
Місяць збуджений випав у роси
І наситившись зела, поблід
Зблід і висох, як вмерла вода:
Вічний біль у колодяжнім вирі,
Де слова не відновиш нещирі -
Пустка вічністю сну загляда,
Відбуваючи ночі холодні,
.................храм стоїть:
Між столітть - не сьогодні
Вирви серце і біль забери!
Десь по той бік моєї жури.

06.09.2004

©2004 Святослава Лученко

БАГАТТЯ

Ingvar Olaffson - 12-9-2004 у 08:34

Багаття в лісі,
Цяточки над ним,
Тихенько вечір літній завмирає…
Зоря вечірня – небокрай палає
І цвіркуни пісенний килим тчуть.
І се життя,
І в нім вогонь багаття,
І вірші, і вина ковток,
І хащів лісових латаття –
Все літерний життя квиток.

То ж не барись,
Тримай його міцніше,
Вдивляйся в очі вогнища ясні,
Бо се мине, бо потім десь, пізніше,
Як милий спомин будуть ці вогні.

І десь на одрі,
Вилетівши з тіла,
Душа майне у ті свої краї,
Де зірка мерехтіла мила,
Де в літі залягли гаї.


©2004 Костянтин Лiс

***

Ingvar Olaffson - 12-9-2004 у 08:35

І крапку ставив - спечене тавро,
Гарячий серпень.
Червонів дахами на підвечірок
Полохав тлустих голубів
...............понад пустий майдан

Коли вже місто викричалось
Та загорнулося в їдкий туман,
Натомлене барвисте літо
Бруківкою нагрітою пішло...

06-07.09.2004

©2004 Святослава Лученко

МАДРИҐАЛ

Ingvar Olaffson - 12-9-2004 у 08:37

Забулось літо...
Випалити квіти -
Хибкі
Мов висохлий каштан
І мостить вітер
Під ноги довгий шлях,
Через майдан
Пожовклого зненацька міста
І чиста криця
В руці тремтітиме
сім сотень літ
Тому...
Відкриється мов скарб
Кривава осінь,
І гратиме
На маківках церков
Журний свій мадриґал

11.ІХ. 2004

©2004 Святослава Лученко

У ДОМІ КАМ'ЯНIМ НА ЗАМКОВІЙ ГОРІ.

Ingvar Olaffson - 12-9-2004 у 08:38

У домі кам'яному
на дзвінкій горі
живе самітник...
Книги,
.......книги,
........... книги
на стінах,
....... на канапі,
................на столі
О цій порі
єдині друзі,
....... радники єдині
- Чи добре тут одному?
- Запитай в зорі
чи добре їй одній
посеред криги
космічної,
чи добре бабці
у покинутім селі
одній
о цій порі,
.......о цій годині -
Так думав я,
чи з кимось говорив
на Замковій горі,
на цвинтарі пустому
Затихли голоси,
каганчик догорів...
Усі відправились додому

©2004 Святослав Синявський

Подумки

Ingvar Olaffson - 13-9-2004 у 09:25

Барвів осінніх надвечір у себе ввіллю
Все забуттям поросло і побільшало кроків –
Років безмежжя. Печаль ностальгічну гублю
Не пригублю... райського плоду принадливих соків.

Доки? В синім кришталі Еолова тінь промайне
Пристрасті чари допоки не смію торкати?
Штука строката – Райськії врата (Хтось їх мине)
Та не мене диво смішне ... буде гукати.

Пітьма піду пелюстками згорілих книжок,
Щоб віднайти потаємний їх скарб наднебесний
(Світлий, чудесний той чар перелесний)
Болю воскресний! Як нагорода для слізних стежок.

Втоптаний крок. Синій пророк
Далі занадився долю мою малювати
Доля, мов грати – штука строката
Знову чекати ... ясних думок.

І банувати, чи закликати сонце до хати
Миті шукати – терну в зірок.

15.08.2001р.


© Лученко Святослава

Компю'тер.

Ingvar Olaffson - 16-9-2004 у 07:37

Комп'ютер - засіб пересування
Секс, насолода, і навіть кохання...
Моїх думок він має стількі ж
Скільки я...

Він світить ввечері,
коли ніхто не приходить
і не телефонує...
Він мудріший за всіх.

Він мій єдиний друг
У ері Водолія –
У ері Самотності...


©2004 Apolonia

LOST IN THE TRANCE FOREVER.

Ingvar Olaffson - 16-9-2004 у 12:39

I’m all ears
The essence of trance
Penetrates into Mind
Now
Tranquil and kind
Colorful dance
Blind-date romance
Now
I’m all eyes
The essence of trance
Steals into Psych
Now
Whispering mike
Smashed my defense
Nothing to fence
Now
Never
Come back
Lost in the Trance
Forever

13/01/2003.

© Copyright: V.Luchenko

Volodymyr - 16-9-2004 у 18:16

Три питання до себе

Я давно вже за межами болю...
У холодних спокійних хвилинах
Я забути собі не дозволю,
Твоїх слів , сокровенно-єдиних.

Я не люблю тебе! Просто існую
В тому світі, де генії вільні!
Та чому ж в свому серці я чую
Твого голосу ноти повільні?

Ти - людина, а я - блискавиця.
Ти не впишешся в мій пейзаж ночі
Ну чому мені часто так сниться
Погляд твій, нерозкаяні очі?

Не потрібен мені ти, я знаю.
Я щаслива без тебе, до речі!
................
І для чого тоді я чекаю,
Коли ти мене візьмеш за плечі?

(c) Xristi
Три Музи

Диво

Ingvar Olaffson - 17-9-2004 у 08:16

Розбудіть ви мене на світанку,
Коли сонце не чистило зуби:
Я бажаю молитися ранку,
Щоб уникнути денної згуби.

Коли вмиються трави росою,
А повітря воскресне у вітрі,
Задихнуся цією красою,
У єдиній ранковій молитві.

Чистотою ранкового неба
Обітру свої заспані очі,
У молитві є гостра потреба
Після темної грішної ночі.

І під звуки пташиного співу
Зрозумію ранкові секрети:
Якщо в світі буває ще диво -
Це пробудження Мами-Планети!


©2004 Автор: Xristi

ЗУСТРІЧ.

Ingvar Olaffson - 19-9-2004 у 14:31

Море, скелястий беріг,
живицею пахне сонце
Столик дубовий, бери*,
В тонкій порцеляні кава...
Щіпаю себе - чи не сон це,
Це ж ти поряд мене, ласкава
подруго моя, доле
в країні святій фіордів...
Це ж ти поряд мене, мила
Лебідонько златочола.
Розбуджена кров стила
Стає гарячіша лави.
І воля ще вчора квола
жадає звитяги, слави
щоб кинути їх додолу
під ноги тобі...
Акордом
гучним відізвуться скелі,
коли поведу з молу
тебе у свою оселю.
Таку ще холодну
поки...

МЕСАЙЯ.

Ingvar Olaffson - 19-9-2004 у 17:50

Ні пари з вуст!
Мовчи!
Застинь!
Ти чуєш
дикий хруст?
Кістки
ламаються як хмиз...
Думки
на друзки розбиваються...
Чуття,
та що чуття,
без каяття
кати вмирають...
Їх падлюче місце
на довго
не лишається пустим
"Таке життя" -
шепоче схиблена підлота
на кухнях
за борщем пісним.
Без каяття
......без совісті
...............і честі
кіптять се небо посполиті
з володарем своїм
навіки злиті
у поцілунку слинявім Іуди
Такі от люди -
насельники степів
безкраїх,
поплічники катів,
у зграї
збиваються їх діти
і набігають на міста...
То ж правди нікуди подіти -
країна помира...
Пуста
стоїть церківка
натовпом набита,
з попом,
що ходить на роботу.
"Хто ти?"-
питає він Месайю,
що на часину завітав
у Батьків Дім.
"Ходім, ходім зі мною"-
Месайя відповів очима,
прекрасно розуміючи,
що тут
ніхто за ним нікуди не піде...
Такі от люди -
насельники степів,
поплічники попів,
що ходять просто
на роботу.
"То ж хто ти у країні цій?"
Тебе пита Месайя
на порозі Дому...

©2004 Святослав Синявський

Некрополь. Колискова для коханого

Ingvar Olaffson - 23-9-2004 у 09:34

Дивно - безлисті каштани у вересні
леви покірні та сиві як дим
Дивляться сумно у вічі озер ясні -
Срібні форелі намарились їм.

Небо в долину нарцисів спускається,
Ніби мандрований вічний жебрак.
Осінь прожито до яблука від яйця,
Кави гаркавий залишився смак
В роті.
Блука павутиння між пальцями -
Осінь газдує в Некрополі цім.

Темних будинків зварйована грація
Левів ховає, зникомих як дим...

©2004 Автор: Шмідт

Наближення тебе

Ingvar Olaffson - 23-9-2004 у 10:02

Історія твоїх розчарувань
Вкладається у зморшки ледь-помітні
В куточках вуст.
Коханий мій, поглянь,
Як уночі морелі палко квітнуть
І видмирають ранком.
Подивись,
Які потічки родяться у горах,
Щоби впокорено текти униз
І видмирати у долині.
Скоро
Ти станеш сильним, як останній сніг,
Що падає на розпашілі щоки
Коханців юних.
І в сезон відлиг
Я в небесах твої почую кроки,
Твій сміх почую...

©2004 Шмідт

В осени - шорохи

Ingvar Olaffson - 26-9-2004 у 11:55

В осени - шорохи, шорохи, шорохи.
Ветер беспутный и желтые ворохи
С дымом вплетаются в запахи свежие,
Больше не теплые, больше не нежные.

Дождь на асфальте стихиею водною
Спорит с морозной и тихой погодою.
Серое небо и мутные улицы
Вновь заставляют забыться, зажмуриться.

В окна мне рвуться все реже, отчаянней
Яркие звезды; и стали печальными
Редкого солнца последние сполохи -
Это все осень. И - шорохи, шорохи...


©2004 Автор: Олена Вінницька

ОСІННЄ.

Ingvar Olaffson - 26-9-2004 у 14:15

У місті сірому дощі,
а над дощами сон і сонце
вдягаєм каптури, плащі
ховаєм сон
в липкій долонці
від карамелі, що розстала
в кишенях літа,
літа...літа...
багрянцем вечора
зігріта
сіда душа до столу,
пригощаю
її
гербатою п'янкою...
.....
пий же, сестро
сей аромат,
сей післясмак
амріти...

Fortepiano

Ingvar Olaffson - 27-9-2004 у 08:50

Forte...
Прошу тебя, forte, forte...
Сердце в мелодии замирает...
Звуков волшебные натюрморты
В музыке, словно снежинки тают...
Странно, немодно любить пианиста...
Я не лукавлю...
А ты лукавиш?
...Может...
Но только играют чисто
Пальцы твои на двухцветье клавиш.
Скрипичным ключом ты отркыл мне волю,
Заворожил своей дивной пьесой.
Крик приглушаешь ты мой бэмолем
И возвышаешь мой стон диесом...
Я проглотила твои приманки...
Новая нота моей печали...
Я, в позе сладостной куртизанки,
Молча стою при твоём рояле...
.....................................
Pianо...
Хватит...
Прошу, piano...
Моцарт! Простейший рецепт Сальери -
Я отравлю тебя страстью пьяной,
Молча уйду и захлопну двери.
Я убегу, от тебя спасаясь,
И не дослушаю увертюру,
Ты, от отчаянья разрываясь,
Будешь насиловать клавиатуру...
Ноты, как слёзы, висят на бумаге...
Звуки утихли... Печаль музыканта...
Мне не хватило опять отваги,
Взять поцелуй твоего таланта...


©2004 Автор: Xristi

З єдиного - розділений на двох...

Ingvar Olaffson - 28-9-2004 у 09:13

З єдиного – розділений на двох.
Застиглий на якомусь з гобеленів.
Розтерзаний на клаптики тривог.
Порізаний, як аркуші і вени.

Комусь за щось колись не доплатив.
Згубив квиток на cвій щасливий потяг.
Коли всі дні складаються зі злив,
чи варто надворі сушити одяг?

Мій світ, як ти – мінливий до межі.
І час біжить без відліку у серці.
Чомусь у тій постійній мережі
твій образ дивовижним чином стерся.

Питання – вчасні. Відповіді – теж.
Ніхто нікого більше не турбує.
Якщо ти завтра вранці упадеш –
то я, напевне, цього не відчую.

©2004 Автор: Iрина Пирiг

ТРИПТИХ-ЕКСПРОМТ ДЛЯ ХРИСТI.

Ingvar Olaffson - 2-10-2004 у 10:59

Жити,
жити,
ворожити
на воді,
на листі м'яти,
вилітати із кімнати
в липень,
в ніч,
у срібне жито,
де під Місяцем
русалки,
водять
ладо-хороводи...
жити, жити,
ворожити
*
води, води,
хвилі, хвилі
повінь лугом,
повінь плаєм
ліс над урвищем
палає
степ під плугом
помирає
лиш не має
вади
водам...
*
врода дивна
нетутешня
цвітом білим оповита
ти - солодкая черешня,
терен терпкий
в трунку ночі
............

©2004 Ingvar Olaffson

Andriy_ts - 6-10-2004 у 15:06

Стільки часу сюди вже не заходив то часу не було ,то натхнення ніяк не приходило,але нарешті зайшов в гості...
В наступний раз занесу віршик...
Привіт усім хто пам'ятає...

Літній вечір в призмі божевілля

Ingvar Olaffson - 9-10-2004 у 09:48

Ланцюгово-ядерні мотиви
Роз'їдають серце мерехтінням,
День шукає виходу із тіні -
Тіні ненародженого сонця;
Кров на горизонті - чи не сон це?
Скалки місяця на підвіконні...
Світляки вмирають на долоні:
Аутодафе не відбулося;
Зірване й покинуте колосся
Тане на розпеченім асфальті; -
Корчиться у непотрійнім сальто
Літній вечір в призмі божевілля...
Відьма-ніч збирає сонне зілля
І співає арії злостиві.

©2004 Автор: Veyda

замах на громадянську лірику

Ingvar Olaffson - 9-10-2004 у 09:50

в краю лісостепів та зір сьогодні зимно. мирно
різвяні привиди здирають звідусіль старі шпалери
старого року. ніч кричить молитву.
хтось просить ниспослати милосердя в душі
(до нього б розуму та совісти - потроху,
багато знань - примножують скорботи); хтось -
розширити в годинниках піщаних отвори зібрався:
щоб клятий час свою прискорив ходу,
щоб вийти із епохи перемін;
і кожний думає - точнісінько його моління
останньою ж бо краплею впаде у чашу
терпцю Господнього. ось прийде хтось
звільнити нас від нашої свободи...

у рідному вертепі, справді, весело аж надто.
перемішалися свої й зальотні арлекіни -
не зрозуміти, хто є хто у цьогорічнім фарсі...

а нам - нахабно грюкає в серця
питання "хто ми" попелом Клааса...
...лиш дехто знає певно: ми - стандартні
©2004 Автор: Veyda

СОН

Ingvar Olaffson - 9-10-2004 у 09:54

...Сонце дивиться з неба пораненим звіром...
Місто, впіймане спекою, б'ється в тенетах...
Обертається тихше маленька планета,
І до храмів приходить, не маючи віри

У руїнах ховається стомлена казка,
Десь - вода і вогонь, тут - повітря і спокій.
Я тікаю від світу, і вітер шепоче -
Не шукайте мене. Не чекайте. Будь ласка...

Тихо-тихо вмираю, і душу відносить
(і ніхто не посміє її наздогнати),
Понад небом лечу, і здається, що досі
Я не знаю, куди. Я так хочу - не знати.
_____________
Небо, вітер, і смерті свавільна свобода -
Все наснилося глупої літньої ночі
...Дике сонце розплющує стомлені очі...
Я таки повернулася. Навіть не шкода...

©2004 Автор: Veyda

Nazar - 12-10-2004 у 16:53

То вже напевно діагноз, бо знову написав рок.

Пелюстки вуст її у вітрі розімкнулись,
Із кожним подихом у тіло входив жар.
ЇЇ волосся тріпотіло.
Водою лилось її тіло,
Смакуючи її нектар.

Була вона легкою, мов повітря,
І квіточкою вилася в вінок.
І ноти ночі шепотіла,
В очах зоря п"янка горіла,
Звиваючи її в танок.

vps - 14-10-2004 у 10:22

МАРТІНІ

Він втратив глибину своїх очей,
І залишивсь один в пустім бокалі.
Проклявши ніжний згин її плечей,
Благословив себе в святій печалі.

Слухаймо українське!

vps - 14-10-2004 у 10:33

ДРУГОВІ

Ти відходиш... Як зламані пальці пожовкле проміння
в полудневім повітрі гойдається кволо.
Ти відходиш... І шлях розкидає холодне каміння,
тільки пил верховодить, сіріє довкола.
Ти відходиш... З дерев опадають листочки зелені,
аж гуде всамотіле, звітріле гілляча.
Ти відходиш, далеко-далеко відходиш від мене.
Не кричу я, не плачу.
Ти відходиш... І меншає світла на білому Світі,
у тумані ховаються стихлі вокзали...
Ти відходиш, чи я ?...
Ніде руки важезні подіти і слова, що раніше ми їх не сказали.

vps - 14-10-2004 у 10:36

Слухаймо українське!

Сутінкові пси

Volodymyr - 28-10-2004 у 00:43

Сутінкові пси супроводжують Місяць
Безголосим виттям несправджених мрій.

Сутінкові пси виїдають душі
Минулих коханців у мареві снів.

Сутінкові пси - небесні приблуди,
Присмерком ночі розвійте мій гнів...

Ingvar Olaffson - 28-10-2004 у 08:46

Цитата:
Першим відправив користувач vps
ДРУГОВІ

Ти відходиш... Як зламані пальці пожовкле проміння
в полудневім повітрі гойдається кволо.
Ти відходиш... І шлях розкидає холодне каміння,
тільки пил верховодить, сіріє довкола.
Ти відходиш... З дерев опадають листочки зелені,
аж гуде всамотіле, звітріле гілляча.
Ти відходиш, далеко-далеко відходиш від мене.
Не кричу я, не плачу.
Ти відходиш... І меншає світла на білому Світі,
у тумані ховаються стихлі вокзали...
Ти відходиш, чи я ?...
Ніде руки важезні подіти і слова, що раніше ми їх не сказали.


дуже сподобалося, щирий і тонкий твір.

Мій прапор

Ingvar Olaffson - 3-11-2004 у 10:53

Мій прапор – блакитний і жовтий.
Мій прапор – небо і хліб.
Дві смуги – чіткі, симетричні,
Нема переваг у них.

Мій прапор – блакитний і жовтий.
Мій прапор – вода і пісок.
Дві смуги – чіткі, симетричні,
Нема переваг у них.

Мій прапор – блакитний і жовтий.
Мій прапор – захід і схід.
Дві смуги – чіткі, симетричні,
Нема переваг у них.

Мій прапор – блакитний і жовтий.
Мій прапор – свобода й любов.
Дві смуги – чіткі, симетричні,
Нема переваг у них.

Мій прапор – блакитний і жовтий.
Мій прапор – людина й народ.
Дві смуги – чіткі, симетричні,
Нема переваг у них.


©2004 Автор: Інокентій Флік

tysovska - 3-11-2004 у 15:57

Марина Цвєтаєва - якраз про нас:

Андрей Шенье

Андрей Шенье взошел на эшафот.
А я живу - и это страшный грех.
Есть времена - железные - для всех.
И не певец, кто в порохе - поет.

И не отец, кто с сына у ворот
Дрожа, срывает воинский доспех.
Есть времена, где солнце - смертный грех.
Не человек - кто в наши дни - живет.

17 апреля 1918 г.

Анастасія Кулакова - 17-12-2004 у 10:46

Намети, намети, намети.

Хрещатик, як збуджений рій.

Я бачу свободи прикмети

у злеті чекань і надій!



Усе розлилось в помаранчі:

знамена, стрічки і шари!

Крокує і в ночі, і в ранці

країна моя до гори!



Так всім це шахрайство обридло!

Прокладці почуйте – гей, гей!

Народ України не бидло,

а нація вільних людей!



Як в Сечі козацькій піднялись

Тараса Шевченка сини.

Задихла країна пройнялась

свободою Празької весни.



Я бачу: намети, намети

Хрещатик як збуджений рій.

Великої слави прикмети

у світлі грудневим подій!



грудень 2004 р.


Володимир КУХНЮК, м. Житомир

http://obozrevatel.com/news_files/171569

сумна - 17-12-2004 у 13:41

Гарний вірш, лише трохи зіпсували враження прокладки і сеча... :)

Volodymyr - 24-12-2004 у 20:05

Сни...

Малюю присмерком в вікні
Твого забутого причастя віру...
Тону у спогадах на дні
Вина у склянці, що надміру...
Недопалки складають їжаки
У попільничках під столами.
Минуле проростає в сни
Що полишились лиш між нами...
___________________________________________

Hедомислене - раз...

Безсонна ніч шкребеться у вікно
Зеленооким чортеням на фотоплівці -
Ледь трохи скошене чоло
І посмішка - простягнута у вічність.
___________________________________________

Зима ховає очі...

Зима ховає очі
В пригаслих криницях Подільських дворів,
Над містом приблуда зоря
Торує дорогу крізь вічність вогнів
Вулиць безсонних.
Незгасле бажання
У фарах машин крізь темну безодню дороги
Нічним перехожим стрибає в метро,
Розірваний сон кошеням припадає під ноги
І спогадом треться...

***
Зима притулилась до скла
Вікна до безмежного в синє -
На ліжку - вчорашня весна,
До болі в очах - зодягнута в біле...
___________________________________________

Наталка - 25-12-2004 у 17:30

У тому сні, де погляд ти ховав,
У мрії тій, де сад росою мліє,
Така між нами згода хорова,
Якій і місце в божевільних мріях.

А наяву? Розбиті дзеркала,
Заламані до блиску руки білі,
І бісером розкришена імла
Суцільного смішного божевілля.

Тендітна смерть в очах твоїх щедрот,
Данайський дощ солоних обіцянок,
І Богом присоромлене ребро,
З якого – кажуть – вийшла тільки рана.

Нашвидкуруч залатаний ангар,
Де птах забутих дозрівають мощі,
І лотерея скинутих тіар,
Яка шалено прагне переможця.

Вікторія Черняхівська - 27-12-2004 у 17:38

Цитата:
Першим відправив користувач Наталка
...ще одним власноруч складеним віршиком.

ой... я подумала... чого я сюди старе написала...
зараз виправлю, сьогоднішній::
- - -
і хто б міг повірити - чесно, грудень,
а тепло і вогко - війне з порогу
весна за розпатланими дорогами,
розтало-розплаканими спорудами.
і скільки ці стріхи ще будуть крапати
ворота в зелене фарбує ЖЕК
а за ворітьми зрозумієш раптом:
весна серед грудня - не ще, а вже.

Тарас Єфіменко - 15-4-2005 у 15:00

ніколи не читаю форуми до кінця
люблю просто заходячи створювати собі певний настрій
ось на який стішок мене все це натолкнуло


Я чую власне сонце з диктофона
Малює навіть Моцарт в самоті
Коли ти натискаєш плей на свічку
Трембітами вриваєшся в затемнення
Всіх циферблатів сірників і цигарок
Затемнення годинників у Києві
Листок паперу то є лиш нічне повітря
Зелене зеро на рулетці олівця
Автобусом по нігтях їде совість
Прощання то лиш victim зустрічань
У чані нікотинових мовчань
На грані павутинової злості
Ти йдеш по власній балюстраді без вагань.
(С)

Volodymyr - 28-4-2005 у 21:31

Присвята...

Моя осіння балерино,
В пуантах з літнього дощу,
Зимове сонце відігрієш,
Танцюючи по пам*яті весну...

сумна - 29-3-2006 у 21:41

Жовтень у Львові


Цей провулок – як шлях до раю.
Йти б по ньому без вороття...
Голубині (чи ангельські) зграї
Ронять пір’я в міське сміття.

Час, як вітер, обвіяв скроні,
Простір вистелив оксамит,
Мерехтять королівські корони...
До прозріння – ще крок, ще мить!...

Але ні... Я втомилась. Спізнилась.
Шурхіт листя, стук підошов...
Я не вірю. Це все наснилось.
Я лишилася. Ти – пішов...

сумна - 1-4-2006 у 11:21

Чорний виноград

Чому мені вчувається полин
в цих гронах, чорних і солодких, наче щем?
Цей виноград проріс із тих долин,
де мої сльози випали дощем.

tysovska - 19-5-2006 у 15:02

* * *
Ось вона – дорога невсипуща.
Чимчикуй. Простуй. Прямцюй. Топчи.
Розкололась року шкаралуща –
Боже ремесло, Господній чин.

І навспак уже не повернути,
І вперед – яруги і корчі.
Завмирає під ногами шутер.
...Боже ремесло, Господній чин.

Лєна Дадукевич - 14-12-2007 у 02:03

тут стільки суперових віршів !, аж знову натхнення почало заповзати в очі,
але 2 години ночі і завтра в 10 ранку треба щось грати на роботі ...
О! Майже віршем написалось :lol: Точно щось напишу знов...

сумна - 31-8-2008 у 01:22

До осені


Мила осене, ось ти знову зі мною.
Міряю твоїм сумом свій вік і рік.
Бачиш, це так по-людськи – спокуситися злегка маною.
Та стало все як завжди, і пророк не прорік.

Але це не біда! Свою вину непозбуту
Полином розвію – осіннім медом зберу.
Досвід осені втишить, власкавить і дасть спокуту
За невміння грати в цю нав’язану кимось гру.

Ігор Мацевич - 21-7-2011 у 20:57

Цитата: Початково розміщене учасником Наталка  
Вітаю всіх Форумівців! Щось мені не спиться, і вирішила я ще трохи нахабності позичити - поділитися з вами, любі мої, ще одним власноруч (власноголово? власнорозумово? :D ) складеним віршиком. І, звісно, роблю це з користі - каюсь :saint: - бо хочу почути ваші думки. Зауважую, хвалити не обов’язково. :) Критика вітається.

...

Наталка Очкур


Де сонце сходить, на вершинах гір,
де вітер вістря скель гартує,
там, де рукою вже подать до зір -
там щастя молодий орел чатує...
й на шукачів його полює...

Кігтями рве усіх, клює,
хто щастя вирушив шукати
і не чекай старенька мати,
бо безталанний син уже ...на дні провалля. І чекати,
і визволить не має сил,
бо не знайти таких могил,
котрі плекалися віками,
і проклиналися богами...
щоб визволить ніхто не зміг...
Лиш тільки вітер, тільки сніг
і той орел, що поїдає
про них один - єдиний знає.
А мати все ж таки чекає,
що повернеться її син,
і повернеться не один.
А прийде з бажаним так щастям,
що поглинуло його страсті...

й приспало вічним, тихим сном,
й заколисало тим орлом,
що грізно в горах тих літає
і всіх безжурно так карає...


Це було написано мною в сімнадцятирічному віці, як крик душі віл болю і розчарування з приводу ...

Ігор Мацевич - 23-7-2011 у 00:37

Ну то покритикуйте цей - він ж бо на російській, і написаний в 37-річному віці...

Любить, возможно может только Бог
Так сильно, вечно, безвозмездно,
Что отдал Сына... Кто бы смог
Себя столкнуть в такую бездну?

Наверное слова любви в людских устах -
О "суета сует" - пустые фразы
Хоть и горит огонь любви в глазах,
Но это лишь холодные алмазы.

Да! Звезды светят ярче и теплей,
Когда, как будто-бы любовь приходит.
Нежнее небо, веселей ручей,
И оды пишутся природе.

И лебедь в бездну ввергнет сам себя.
Ромео умирает за Джульетту...
Влюбленные кричат: "Люблю тебя"!
Но это сказки, мифы, в жизни нету

Того, что постоянством в рай обращено
Того, что воспевают все поэты.
Того, чем есть Любовь - оно
Нам недоступно - лучик света

Который прячется в земных трудах
И убегает от себя ловящих
Нам оставляя только боль и страх
МГНОВЕНЬЯ пробуждая в душах спящих.

...Беда тому, кто вдруг проснется
И луч поймает хоть на миг.
Он просто снова обожжется
И не захочет больше их...

Хотя так сладостны они порою,
Так удивительно сильны,
Что пишутся стихи весною,
И верим мы, что влюблены...

Max Yuzhakov - 23-7-2011 у 01:35

Цитата: Початково розміщене учасником Ігор Мацевич  
Ну то покритикуйте цей - він ж бо на російській, і написаний в 37-річному віці...

це щось про класичну оптику більшостю?
або більш нові концепції?)

Ігор Мацевич - 4-8-2011 у 15:56

Ну що ж. Спробую востаннє напроситись хоч на якусь об"єктивну критику.
Після цього вірша я мав зустріч з Богом і перестав писати...

Чому плачуть люди, чому?
І так боляче часто буває.
Що раз більше відходять в пітьму
Бо нестерпне життя набридає.

Втратив хтось найдорожче, що є
Доньку, сина чи чоловіка,
Хтось кохання утратив своє
І не втішиться більше, довіку

Плач і сльози довкола, чому?
Хтось із голоду нині вмирає,
Як дожити холодну зиму
І не змокнути в дощ як?, не знає.

Десь вмирає від болю солдат
Буде інший назавжди каліка.
Хтось уже "не вернеться назад"
Плач і скрежет зубів... і без ліку

Тих нещасних, що стогнуть, чому?
Бо створив нас так Бог, і ще хоче
Пеклом страшити, ніби Йому
Цього мало жахливого сну -
- Сатана з нього просто регоче!...

Ігор Мацевич - 20-8-2011 у 08:06

Будь ласка, просто скажіть, що це жахливе паперомазюкання а не поезія. Я не ображусь, навіть утішусь...